Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 34

Саме його, Курдидиковим, спогадам про Антонича нині, здається, можемо вірити передусім, хоч і не беззастережно, бо й вони не позбавлені окремих натяжок та фальсифікацій. Але що найважливіше — там є життя, опис пульсуючих пияцьких дискусій і нічних збіговиськ по пролетарсько-бандитських кублах, там є невимовно соковита сцена імпровізованого читання Антоничем "Ротацій" 11 червня 1936-го року (перша у Львові джазова кав'ярня "За муром", соло на кларнеті Альфонса "Мурина" Кайфмана), а також невимовно щемкий епізод, коли повиснувши на підніжці першого світанкового трамваю, смертельно втомлений цілодобовою вакханалією поет, розкланюючись і блазнюючи, прощається з ватагою знайомих актрис та сажотрусів не цілком для них зрозумілими, але цілком пророчими словами "Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем". Трамвай рушає, а значення цих його слів усі вони зрозуміють лише за кілька тижнів, коли покладатимуть легке поетове тіло в землю Янівського цвинтаря. Хоч не тільки це знайдемо у спогадах одного з братів Курдидиків: є там і напруга інтелектуального метання, і гори опрацьованих словників, і вічна боротьба з нормативним наголосом, і тихе полювання за найрідкіснішими езотеричними рукописами по закамарках Оссолінеуму.

І що не менш важливо — там є Львів. Той, яким він був у тридцяті, місто, якого фактично вже не існує. А якщо все-таки існує, то десь у недосяжності, відокремлене від міста сьогоднішнього нездоланною прірвою, ім'я котрої Сон.

Так от, Львів і Антонич. Була це любов чи навпаки? Ніхто нині не зважиться відразу дати відповідь на це запитання. Бо що б не сказати, саме тут поет прожив найголовніші й найостанніші вісім років. І це якраз ті вісім років, які зробили його самим собою. Хоча, згідно з усіма подальшими аналітичними розправами (так, саме розправами — це добре слово!), він мусив почуватися зле. Його гнітили камінь і асфальт, а також несамовиті людські скупчення, церкви, цукерні, біржі. Багато хто з учених поетознавців, за природою своєю переважно мудрих лисів, бачить Антонича передусім таким собі лемківським Мауґлі, до безтями зануреним у глибинне, кореневе, етнографічне, зелене. Деякі навіть доводять за допомогою тих-таки його текстів, що в міру появи й розгортання в поетових креаціях урбаністичної картини світу його привітально-вітальний дух сповнюється дедалі відчутнішою мертвотністю і на місце буйного святкування біосу приходить сіро-чорне танатичне священнодійство з відверто зловісним знаком техносу, а відтак і хаосу.

Таку концепцію загалом годилось би прийняти, як висловлюються в колах тих-таки аналітиків, за основу, коли б не упевненість, що насправді її силоміць підігнано до тієї моделі Антонича, котра має страшенно мало спільного з його реальною (і сюрреальною) постаттю. І це вже хоча б тому, що ця модель була почасти прижиттєвою, але головним чином посмертною пасткою, налаштованою на поета згадуваним уже галицьким громадянським театром.

Бо насправді ніщо інше не притягувало його з такою жорстокою й невідворотною силою, як Львів. (До речі, натяки багатьох аналітиків на Відень, Париж, Лондон або Нью-Йорк лише свідчать про заплутування ситуації: поет щойно готував себе до Великої Подорожі, пишучи і не відсилаючи дедалі розпачливіші листи на ім'я митрополита графа Шептицького з проханням про фінансову підтримку його майбутніх виправ).

Так, Львів — місто поліційних духових оркестрів, провінційних публічних зібрань, народних кав'ярень і суспільних чайних, місто з велетенською в'язницею на головній вулиці, зовсім поруч із поетовим блудним притулком. Нескладно зауважити в цьому місті два головні притягальні для Антонича сеґменти.

Перший з них — це Львів підземний, похований і затоплений, з глухими шахтами й коридорами, таємними напівзасипаними лабіринтами й замурованою річкою, до берегів якої ще досі спазматично труться табуни осліплої риби, тиснучи на будівлі знизу і розпираючи навсібіч репану асфальтову шкаралущу.

Другий — це Львів пролетарський, можливо, навіть люмпенський, себто всі його жахливо освітлені й непролазні осінньо-весняні передмістя з усіма можливими гуральнями, гарбарнями, олійнями та броварнями, з повсюдними брудними базарчиками й вагончиками, а також розбитими й навіки загрузлими у багні лімузинами, з вуличною торгівлею псячими пиріжками, маковинням, денатуратом і дівчатами; ясна річ — з незліченною кількістю темних і теплих кубел, де днями й ночами, занурившись у нещадно деренчливу музику й без перерви лузаючи соняшникове насіння, висиджують якісь голені чоловіки та розмальовані, з волоссям, фарбованим насиньо, їхні подруги.

Зауважимо побіжно, що саме цей Львів багато в чому визначав Антоничеву життєву поведінку і спонукав до ненастанних загравань із ним тодішніх комуністів. Намагаючись якось долучити його до своєї преси — як леґальної, так і підпільної — вони не скупилися зі знаками уваги та зацікавленого співчуття, вміло чергуючи компліменти з претензіями, але так і не досягнувши остаточної мети.

Нині залишається тільки вірити свідченням згадуваного Курдидика-старшого, серед яких вельми показовою видається сцена в одному з борделів на Левандівці, що мусила відбутися десь приблизно на зламі 36-го й 37-го років, швидше за все, у грудні, незадовго перед Різдвом. "Того дня, — пише Курдидик, — було як ніколи понуро і сіро, смеркатися почало вже о третій пополудні. Ми стрілися з Богданом на Валах [Гетьманських] і взявши по одному грітому пиві, поволі рушили Підвальною в бік площі Різні, а потім на ріг Вуглярської та Котельної, де на той час містилося популярне серед кишенькових злодіїв кіно "Омана". Богдан любив кіно, особливо хроніку ріжних країн світу. Дорогою ми купили ще пляху досить гидкого ягідного — виключно з огляду на сміховинно невисоку ціну. Сидячи в затемненій кінозалі, ми передавали пляху один одному і так з неї потягували. На білому кіновому простиралі показували перше епізоди з еспанської війни. Якась холерно зле вишколена дивізія цілих сорок днів брала боєм фортецю супротивника. Альказар — так, здається, називалася фортеця, хоч минуло багато років і я не можу пам'ятати з певністю. Ми сиділи в першому ряді з огляду на Богданів слабий зір. Він часто ходив до кіна, а сідав завше у першому ряді. Ми попивали вино й час до часу сміялися. Було смішно з незґрабних і горбатих танків, а злодії позаду нас розмовляли вголос по-польському, аж Богдан, обернувшись, казав їм заткатися. "Напиши це собі на лобі", — відворкнув найгрубший зі злодіїв, мовляв, після кіна він йому ще перейде дорогу. Ті злодії мали велику шайку на Краківському ринку і в околицях. Богдан того разу змовчав, але я не подумав би ніколи, що зі страху. Потім показували ще одну хроніку, з Абісинії, де італійське військо ніяк не могло собі порадити з озброєними чорними племенами. Як тільки показали чорних вояків, що з луків стріляли по італійських аеропланах, банда позаду нас аж заґелґотала. Тоді Богдан одним духом допив решту ягідного солодкого і розвернувшися смальнув тому найбільшому порожньою пляхою по дурній польській голові, аж іскри з неї сипнули. Поки злодії приходили до себе, ми з Богданом вибігли на вулицю і через якісь, тільки йому знані, брами й закапелки перебігли аж на початок Янівської, де впевнилися, що ніхто нас не гонить. Після того ми засіли в знайомого Федя у "Вавилонській Святій", де все мали звичай замовляти пиво "Бокк" (темне) і по сотці питного спирту "Бон-Ґут". Всередині сиділо вже до біса пияків, а хлопчисько з вулиці приніс вечірню газету і викрикав на цілу кнайпу, що японський міністр заповідає війну. "Славку, Славку, — казав Богдан, потираючи обважніле чоло. — Щось недобре ся діє на світі: Еспанія, Абісинія, Японія". Й час до часу повторював: "Рим, Берлін, Токіо". Не пригадую вже, як довго ми там сиділи і чи, може, часом не замовили собі ще по сотці спирту. Зате пригадую, як глибокої ночі опинилися в певному клюбі на Левандівці. Там все збиралися колійові робітники, було, правда, й пару інженерів, але теж колійових. До нас зійшли по сходах кобіти зі смішними кокардами на дупах. Я взяв собі як звичайно гандрабату Ориську, бо не дуже люблю звикати до нової дупи, і купив їй лікеру. Щодо Богдана, то він лише повторював своє "Рим, Берлін, Токіо" і ніяк не міг когось вибрати, аж інженер Поворозник узяв його на кпини: "Чи пан поет шукає тут своєї музи?". Спересердя Богдан узяв собі малу й кістляву Люїзу, дочку левандівського нотаря-алкоголіка, що не мала ще й п'ятнадцяти років. Та Люїза була страшенно дурна і вічно ссала собі палець. Її переважно ніхто не брав, бо казали, що в неї падачка. Ми собі ще про п'яте-десяте дружньо з колійовцями погуторили, а як настав час розходитися з кобітами по спальнях, то Богдан купив для малої Люїзи солодкого лизака, щоби перестала вже ссати той свій палець. Так ми розійшлись, а Богдан і далі казав "Рим, Берлін, Токіо". Я замолоду був дуже бистрий, то вже за якісь півгодини в найкращому гуморі зійшов на долину почекати Богдана, прецінь ми умовилися, що недовго там пробудемо. Сиджу годину — нема, сиджу другу, тоді думаю собі "е-е, щось не так" і йду знову нагору до Люїзиної спальні. Бо то був такий заклад, що в ньому часом клієнтелю навіть і грабували або чимось труїли, як добре пішло. Стаю коло дверей, а там Богдан якраз декламує: "На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна, // слизька смертельна піна з уст, розтерзаних гарматним поцілунком". Я, запукавши до дверей, цілком занепокоєно входжу, а він своє далі: "Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни, // салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко". І що я бачу, ввійшовши? Стоїть Богдан посеред спальні на дзиґлику й рецитує свіжо компонованого вірша, а мала Люїза, нічим янголятко, лежить собі в ліжку, дбайливо позатикана ковдрою, смокче собі Богданового лизака, дивиться на нього й так уважно, з повним решпектом, слухає. То було, як я тепер уже знаю, "Слово про чорний полк", яке я теж мусив вислухати до кінця, а потім ще й "Слово про Альказар" — обидва ці вірші Богдан уклав тої ночі. І поки їх не скінчив, нікуди ми звідтам не пішли. А на прощання мій незабутній приятель і колеґа церемонно вклонився, маєстатично зіступив з дзиґлика і схилившись над дитиною, поцілував її в чоло. Не сказав "На добраніч", сказав лише, щоб за всіх нас і за нього, прекрасна німфа, молилася. Десь я потім чув, ніби її в час війни просто серед вулиці застрелив німець. А ми з Богданом сяк-так на піхоту й під мокрим снігом допленталися до Городоцької, десь коло четвертої ранку. "Знаєш, — сказав мені, як уже курили на двох останню цигарку при його брамі під числом 50, — часом я маю враження, ніби ті вірші мені хтось нашіптує до вуха. Дослівно нашіптує". Мені аж мурашки побігли плечима, а він ще раз проказав те своє "Рим, Берлін, Токіо" і пішов по цих словах досередини, трохи згорблений, певно в передчутті тетиного шкандалю".