Нові пригоди самоходика - Ненацький Збігнєв. Страница 49

І раптом зрозумів, що не я, а саме пан Анатоль грає комедію. Вдавав, що його турбує мій від'їзд, а насправді хотів знати, чого це я кидаю насиджене місце і куди переселяюсь. Але чому він, хай йому біс, зробився такий дивний?

Відразу ж усе з'ясувалося.

— Учора ввечері, — вів далі пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, — коли ви відпливли кудись своєю автомашиною, а ця дівчина вже спала у вашому наметі, бере гом сюди прийшов приятель князя спінінгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Він розбудив нас і почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та інше.

— І що ви йому сказали?

— Майже нічого, адже ми нічого про вас не знаємо. Я тільки поділився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка і, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дівчина ловить для вас величезну рибу, а друга — з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди і якісь гарцери. Я дійшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.

— А ви не могли спитати, чого він так цікавиться моєю особою?

— Звичайно, спитав. Він пояснив, що ви… стежите за ними. Тобто йому й князеві спінінгу так здалося.

— А навіщо це мені? — спитав я чемно.

— Щоб їх… пограбувати.

— Ну, знаєте, це вже щось неможливе, — я аж затнувся від обурення.

— Він ще й не таке сказав. Він вважає, що ви верховодите ватагами підлітків на озері, і одна з тих ватаг пограбувала князя спінінгу, викрала в нього рибальську карту. Він питав, чи я не бачив у вас тієї карти.

З мене вже було досить.

— Прощавайте, — вклонився я панові Анатолеві й панові Казикові. — Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серці, коли такий небезпечний чоловік виїде звідсіля.

— Але ж я… але ж я ні в чому вас не звинувачую, — боронився пан Анатоль. — Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.

Я крутнувся й пішов до самохода. Мої речі вже лежали на задньому сидінні, Бронка чекала в машині. З похмурим обличчям сів я за кермо, повернув ключик запалювання.

— Скажіть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо? — спитала Бронка.

— Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрітися з Чорним Франеком. І ти покажеш мені дорогу до нього.

Вона занепокоїлась.

— Я не знаю, де їхній новий табір.

— Мене цікавить тільки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранішню розмову? Адже я не поЕІрив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрінетесь?

— Він казав, що опівдні буде на Буковці, біля ятки з пивом. Але не обіцяв напевно.

— Це нічого. Зачекаємо там на нього.

Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблі можна було дістатися на острів Буковець, забудований кемпінговими будиночками і заселений автотуристами.

Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює різних пройдисвітів і волоцюг. У кемпінгові будиночки було неважко зайти, намети автотуристів взагалі не замикались. У затоці на причалах гойдалося багато човнів, байдарок і мото-рок, де туристи звичайно залишали різне начиння. Одно слово, це було чудове місце для таких молодиків, як Чорний Франек.

На Буковець ми їхали повільно, бо дорога була вибоїста, з глибокими коліями від селянських возів. Я їхав на другій швидкості, тому мотор завивав, як несамовитий.

Слабенький автомобільчик, — мовила Бронка. — Так повільно їдемо, а він аж задихається з натуги. Старезний, — додала вона.

— Не такий він уже старий. Тільки негарний.

— Кумедний автомобільчик. Такий шарабан.

— Гарні автомашини призначені для людей без уяви, — сказав я філософським тоном.

Бронка розсміялася.

— Треба сказати це Чорному Франекові. Бо він гине за гарними автомобілями. Як побачить гарну машину, то не відірвеш його від неї. Він дуже хоче мати автомобіль. Ех, якби у вас був гарний лімузин, то він заприятелював би з вами.

А якби ви ще дозволили йому сісти за кермо…

— На щастя, до цього ніколи не дійде.

— Чому ви кажете «на щастя»?

— На щастя для пішоходів і інших водіїв. Таким людям, як Чорний Франек, я взагалі заборонив би давати дозвіл водити машини. Даючи такий дозвіл, треба думати про те, яке у водія ставлення до життя, до суспільства. Якщо хтось у щоденному житті зневажає права і обов'язки громадянина, то й за кермом він буде такий самий. Почне порушувати дорожні правила, так, як порушує інші. Але, повторюю, на щастя, такі хлопці не мають автомашин. Вони можуть лише мріяти про них. Смішні, зрештою, ці мрії.

— Чому смішні? Мрії ніколи не смішні, — заперечила Бронка.

— Він ніколи не матиме гарної автомашини, якщо не візьметься за науку, за наполегливу працю. Зараз може тільки мріяти, що в когось украде автомобіль, проїде ним клаптик дороги, а потім або сам розіб'ється об дерево, або когось розіб'є.

— Ех, у вас відразу найгірше.

— Адже ти знаєш Чорного Франека. Якби він сів за кермо дуже швидкого автомобіля, то хіба втримався б і не помчав з найбільшою швидкістю? А в нього ж немає ніякого досвіду. Ті, що крадуть автомашини, як правило, потрапляють в аварію.

— Ви, мабуть, не боїтесь крадіжки? — пирхнула дівчина. — Вашу автомашину можна догнати навіть на велосипеді. То вас через цей автомобіль прозвали Самоходиком? А я теж вам дивуюся. Коли з вами розмовляєш, то ви ніби серйозна людина. Але коли ви сядете у цей автомобіль, відразу хочеться сміятись. Хіба ви не розумієте, що така машина ганьбить свого власника?

Мене аж пересмикнуло з люті.

— Не роби головної помилки молодості, не суди надто поспішно про людей і речі. Можу сказати, що незабаром мій автомобіль не здаватиметься тобі смішним.

Тим часом ми проминули село Вепр і виїхали на вузьку греблю, що сполучає острів Буковець з материком. Ми побачили широку затоку з кількома водними причалами, де стояло на якорі кільканадцять досить великих яхт і навіть два річкових катери. Я помітив також пришвартовану до берега білу яхту Вацека Краватика. Що вони могли тут робити?

Бронка вказала мені на ятку з пивом, яка стояла при в'їзді з греблі на острів. Відразу ж за будкою простягся низький, невеликий лісок. А за ліском — селище кольорових кемпін-гових будиночків якогось ольштинського підприємства.