Острів злочинців - Ненацький Збігнєв. Страница 32

— А як звався той прабатько людини і мавпи? — спитав Вільгельм Телль.

— Науковці звуть його дріопітек, чи людиноподібна прамавпа.

— Скажіть, будь ласка, а як давно це було? Коли жив той дріо… дріо… дріо… — затнувся Телль.

— Дріопітек, — підказала Залічка.

— Еге ж, той дріопітек.

— Наша планета існує багато мільйонів років, і за цей час вона зазнала найрізноманітніших перетворень. Геологи, що вивчають будову землі, поділяють вік нашої планети на п'ять періодів, або, як вони кажуть, ер. Кожна ера тривала кількасот мільйонів років. Остання ера, яка розпочалася приблизно 70 — 80 мільйонів років тому і триває й сьогодні — це ера кайнозойська, яка теж поділяється на два періоди, так звані третинний і четвертинний. У третинному періоді, як нам відомо завдяки численним розкопкам, уже напевне жили людиноподібні прамавпи, оті дріопітеки, а також австралопітеки, чи південні мавпи. Проте ми ще не можемо твердити, що вже за тих часів існувала й людина. Антропологи вважають, що людина з'явилася тільки в четвертинному періоді, і хоч це було дуже давно, однак у співвідношенні з віком Землі й інших живих істот, наприклад плазунів, людина — порівняно молода істота на землі.

Далі я вже не слухав Заліччиної розповіді, бо з лісу вийшла Ганка й поманила мене рукою. Вона принесла мого плаща.

— Я випрасувала його, бо дуже зім'яла. І пробачте мені, будь ласка, що вранці я пішла не попрощавшись.

Знизавши плечима, я мовчки взяв плаща. В записці, яку вона залишила вранці, мене названо наївним і дурним. То навіщо підтримувати знайомство з особою, яка вважає себе найспритнішою на світі?

Але мені дуже кортіло сказати їй щось ущипливе.

— Ви маєте мене за дурня, бо я допоміг людині, що, як мені здалося, потребувала моєї допомоги. І хоч мене одурено, але, пробачте, я не зроблю ніяких висновків з цього прикрого для мене уроку. Я й далі допомагатиму кожному, хто потребуватиме моєї допомоги, хоч, можливо, знову почую, що я людина дурна й наївна. Що ж до вас то, як кажуть, спритність і лукавство мають короткі ноги, і я переконаний, що колись вони зле прислужаться вам.

Дівчина зашарілася.

— Але ж я не це мала на думці… Я не тому написала, що ви дурний і наївний… — Ганка явно заплуталася. Було видно, що тепер вона не знаходить виправдання своєму вчинкові.

— А крім того, — додав я, — у вас є ще одна неприємна риса — балакучість. Навіщо ви сказали рибалці Скалбанові, що я журналіст?

— Бо… бо я чула, як він розповідав моєму батькові, що в нашій місцевості вештається якийсь непевний тип, і описав саме вас. А я вже знала, що ви журналіст і тут відпочиваєте. Скалбана не зажив у нас доброї слави, і я боялася, що, коли він вважатиме вас за непевну людину, то може вчинити вам якусь прикрість.

Я знову здвигнув плечима.

— А що вам до того? Досі я встиг зробити з вашої поведінки висновок, що ви зичите мені тільки найгіршого.

Дівчина аж тупнула ногою.

— Це неправда. Я не зичу вам нічого лихого. Просто я вважала вас за іншого і через те була нечемна.

Я підійшов до свого намету. Ганка пішла за мною, видно, хотіла щось сказати, але не знала, з чого почати. А я не збирався допомагати їй.

Тоді вона спитала:

— Чи ви не думаєте, що нам треба поїхати до Цехоцінка?

— Навіщо?

— Як це — навіщо? Треба подивитись, чи стоїть в паркінгу та велика чорна машина. А як стоїть, то годилось би довідатись, чия вона і чого на ній їздять лісом уночі з погашеними фарами.

Я зневажливо махнув рукою:

— Це мене не обходить.

— Але ж ви самі згадали за цю машину і сказали, що вона видалася вам тоді підозрілою…

— Авжеж, та хіба це значить, що я повинен їхати до Цехоцінка? Ваша поведінка багато дивніша, ніж власника тієї машини, а я ж не стежу за вами.

— Гаразд. Я розповім вам, чому моя поведінка здається вам такою дивною. Їдьмо до Цехоцінка. Шкода марнувати час за балачками, я можу сповідатися й дорогою.

Я брехав, кажучи, що не збираюся їхати до Цехоцінка і що мене не обходить власник чорного лімузина. Тепер, коли Ганка обіцяла розповісти щось цікаве, я удав, ніби тільки через її прохання надумав їхати.

Вивівши машину з брезентового гаража, я запросив дівчину сідати, і ми поїхали.

— Ну, слухаю вас, — мовив я, коли вулиці містечка лишилися позаду і ми виїхали на шосе до Цехоцінка.

— Все дуже просто, — сказала дівчина. — Є, певне, багато охочих, що, почувши про скарб дідича Дуніна, прагнуть знайти його. До таких людей належать: я, ви, мабуть, власник чорного лімузина, а може і ще хтось, нам невідомий. Йдеться про те, щоб не тільки шукати самому, але й стежити за конкурентами. Кожен хоче розбагатіти, хіба ні?

— Ні, — відказав я. — Не кожен хоче розбагатіти в такий спосіб. Щодо мене, якби я й знайшов колекції дідича Дуніна, то не привласнив би їх. Ви мені не вірите?

Я зупинив машину з краю шосе, поліз у портфель і дістав з нього аркушик паперу.

— Прошу прочитати. Це — лист з Народного музею про те, що мені доручено шукати колекції старожитностей дідича Дуніна. В цьому листі музей просить місцеві власті, і насамперед міліцію, допомагати мені в тих розшуках. Скарби дідича Дуніна — це народна власність. Людину, яка знайде їх і не поверне народові, треба вважати злодієм. Мушу додати, що взявся до тих розшуків безкорисливо, просто мене попросив мій приятель, хоронитель музею. Я вирішив зайнятися цим під час відпустки, бо мене вабила пригода. Тож я і шукаю, хоча, крім цікавих переживань, не мав ніякої нагороди. Знаю, що ви не розумієте такої поведінки, отож я й здаюся вам дурним і наївним.

— Неправда! — вигукнула дівчина. — Я добре розумію вас.

В її голосі було щось таке, що примусило мене подивитися на неї уважніше. «Ні, цій дівчині скарби дідича Дуніна потрібні не для того, щоб розбагатіти, — подумав я. — Вона не сказала мені правди».

Я сховав листа до портфеля, і ми рушили далі. Ганка мовчала, я теж не озивався. Дивився на дорогу й намагався розгадати загадку, якою була для мене ця дівчина.

— Пробачте, — нараз заговорив я, — чи можете ви мені сказати, чому ваш батько так розгнівався, коли хтось на острові загукав: «Ба-ра-баш»? Ваше попереднє пояснення цього дивного факту мене аж ніяк не переконало.