Острів злочинців - Ненацький Збігнєв. Страница 43

Від цих думок мені зробилося моторошно. Я вийшов з намету подихати прохолодним вечірнім повітрям. Тоді подався до табору антропологів і зазирнув у намет пана Опалка. Я попросив скульптора-антрополога віддрукувати мені на завтра кілька копій фотознімка відтвореної голови. Пан Опалко, мабуть, здогадався про мої наміри. Він змов-ницьки підморгнув мені й кивнув на знак згоди.

У таборі антропологів лаштувалися вечеряти. Крізь відхилені «двері» намету, що правив за їдальню, я побачив біля дерев'яного столу молодих науковців. Очікуючи на вечерю, вони брязкотіли ложками по бляшаних тарілках і голосно розмовляли. Я впевнився, що серед них не було пана Кароля.

Повернувшись до свого намету, я побачив біля нього Ганку.

— Пане Томаше, — мовила вона, — на березі річки, в кущах, я знайшла Скалбаниного човна.

— Може, там, де вчора був човен браконьєрів?

— Саме там. Човна витягнено на берег, днище зовсім сухе, тож він там, мабуть, від учора. Весла лежать у човні.

— Ходімо туди, — запропонував я.

Ми подалися до лісу. В ньому було темно, куди темніше, ніж на відкритому місці, де ще не згас день.

Ганка вела мене вузенькою стежкою, що бігла берегом понад річкою.

— Пані Ганко, — звернувся я до дівчини, — хто й коли збудував бункери?

— Я можу відповісти вам точно. Це було навесні 1944 року. Німці почали їх будувати, коли Радянська Армія вже переможно йшла польською землею.

— Але німці, здається, не скористалися з цих укріплень?

— Не встигли. Радянська Армія наступала надто швидко і в кількох напрямках водночас. Фашисти боялися чинити тут опір, щоб не попасти в оточення. Отже вони пішли звідси без жодного пострілу. Це я знаю від свого батька, бо тоді мені було тільки три роки.

— Чи хтось тутешній знає добре ці укріплення?

— Знає Скалбана. Будувати бункери гітлерівці примушували полонених, певне хотіли, аби система укріплень лишилася таємницею. Потім, здається, полонених розстріляли. Скалбана теж працював на будові, він мав коня, тож возив цемент із залізничної станції. Розповідають, що найкраще в системі бункерів орієнтувався Барабаш, бо він, як і Скалбана, будував їх. Згодом Барабаш скористався цією обізнаністю для того, щоб переховуватися в них разом із своєю зграєю. Люди кажуть, що, якби бандити не опинилися на острові, їх ніколи б не пощастило оточити. Бункери начебто кількаповерхові, але важко сказати, чи це правда, чи вигадка. Багато було охочих розкрити таємницю бункерів й пробратися в їхні підземелля, та нікому це не вдалося.

— Ще невідомо, — відказав я. — Якщо хтось і відкрив таємницю, то, гадаю, не хвалився перед іншими.

«Одне тільки певне, — додав я подумки. — Коли бункери споруджували гітлерівці, то дідич Дунін не міг сховати там своїх скарбів. Адже він сподівався, що німці боронитимуться, а значить бункери могли попасти під артилерійський вогонь. Отже він не наважився б сховати там свої скарби».

Далі я думав так:

«На стежці до бункерів нещодавно хтось згубив речі з колекцій дідича Дуніна. Люди в містечку гадають, що невідомий тихцем виніс скарби, сховані в бункері, а що робив це сам і поночі, то й згубив кілька цінних речей. Коли ж вважати, що ті скарби були не в бункерах, то тепер, напевне, вони саме там. Інакше кажучи: неправильно вважати, що хтось виніс їх звідти й дорогою згубив кілька предметів; ні, він загубив їх, коли ніс Дунінові скарби до бункерів».

— Про що ви думаєте? — обізвалася до мене Ганка.

— Я замислився над дивною історією, що її свідком був сьогодні. Гарцери знайшли в лісі, в якомусь бункері, людський кістяк і принесли череп антропологам. Пан Опалко, скульптор-антрополог, відтворив за черепом обличчя. І уявіть собі, пані Пілярчикова впізнала обличчя чоловіка, який заходив восени до її крамнички.

— Це неймовірно, — прошепотіла Ганка.

— Проте якесь передчуття підказує мені, що Пілярчикова не помилилася. Чи вам нічого невідомо про чоловіка, що восени минулого року вештався в цих краях і нагло зникнув? Його вбито, а тіло кинуто в старий бункер на поталу мурашкам.

Я сподівався, що Ганка зацікавиться цією історією чи хоча б відповість на моє запитання. Але дівчина мовчала. Йшла поряд лісовою стежкою й наче нічого не чула.

— Чому ви мовчите? — спитав я. Нараз Ганка сердито відповіла:

— Звідки я можу знати щось про людину, яка вешталася тут восени? Адже від жовтня до червня мене тут не буває. Я ж казала вам, що вчуся у Варшаві.

Нервова гарячковість, з якою вона відповіла, була дивна. Та я удав, ніби не звернув на те уваги.

Нарешті ми опинилися на березі річки, в тому самому місці, де вчора Вільгельм Телль продірявив своєю стрілою понтон браконьєрам.

Ганка повела мене в кущі верболозу аж до самої води. Я засвітив електричного ліхтарика й побачив човна, що його хтось витяг на берег і поклав на бік. У човні лежали весла.

— Ось гляньте сюди на табличку. Це Скалбанин човен, — сказала дівчина.

Я скерував промінь ліхтарика спершу на човен, тоді на річку.

По воді пливло біле шумовиння, річка вирувала й грізно гула.

— Води в Віслі побільшало, — мовила Ганка. — Батько казав, що сьогодні від полудня вода піднялася на півметра.

— То, може, витягнімо човна трохи вище?

Ганка погодилася. Ми витягли човна на стрімкий берег, наробивши при цьому, певне, шелесту. Зненацька біля нас стали Соколине Око й Чорниця.

— Ми вартуємо тут у кущах, — пояснив Соколине Око. — Чекаємо на браконьєрів, але навряд чи сьогодні вони припливуть, надто річка розбурхана.

Гарцери допомогли нам витягти Скалбаниного човна на узлісся. Ганка пішла додому, а я ще трохи посидів з гарцерами, чекаючи на браконьєрів. Нарешті прийшов вожатий і звелів хлопцям вертати до табору. На ніч у засідці біля пасток вартуватимуть лісничі з сусіднього лісу й двоє працівників міліції.

Попрощавшись з гарцерами, я подався у зворотну путь.

До мого намету було ще далеченько, коли я почув якісь збуджені голоси. Я вибіг з лісу й побачив сцену, яка спершу здалася мені надзвичайно кумедною.

До табору антропологів підступила вода. Повільно й безгучно зазирнула в намети, де всі вже спали, й нараз когось лизнула. Той прокинувся і галасуючи зірвався на ноги. Вмить посхоплювались інші, повискакували зі спальних мішків і заметушилися, хлюпаючи по воді. Коли я підійшов, всі бігали в піжамах по табору, перегукувалися, витягали з наметів намоклі ковдри, матраци, табірне устаткування й переносили на невеличкий пагорб. Нічна темрява утруднювала роботу, раз у раз хтось чіплявся за наметові троси й падав, чувся плюскіт і крик. Бідолашна Залічка скупалася, мабуть, кілька разів. У мокрій піжамі, розпатлана, вона бігала по всьому табору й тонесенько верещала.