Острів злочинців - Ненацький Збігнєв. Страница 6

Тож «сам» мав два двигуни, незалежні один від одного, тільки пальне подавалося із спільного бака. Машина мала також дві самостійні системи керування, одна — їздити по землі, друга — по воді. Щоб їздити по землі, треба було сісти ліворуч, а щоб машина пливла по воді, належало сидіти з правого боку і керувати половинкою керма, з єднаного із стерном. Круглий держак біля ручного гальма виявився просто прискорювачем швидкості човна. Досить було пересунути держак назад, і вентилятор, тобто турбіна, що містилася ззаду, починала обертатися. Кількість обертів позначалася на спеціальному покажчику.

— Що ви робите? — допитувалася дівчина, придивляючись, як я перетворював свій автомобіль на моторний човен.

— Погода така гарна, що варто поплисти річкою, — пояснив я.

— Боже милостивий, — вигукнула вона, сплеснувши руками. — Хіба це можливо? Ми справді попливемо Віслою?

Я поліз під машину, щоб краще закріпити стерно. Дівчина присіла навпочіпки біля «сама» і, зазираючи до мене, розпитувала:

— А ви візьмете мене кататися по Віслі? Я вже не кепкуватиму більше з вашої машини. Вона чудова. Мабуть, вона може й літати.

— Ні, не може, — відповів я. — Адже ви бачите, що вона не має крил.

Дві години я переобладнував «сама» з автомобіля на човен, страшенно втомився і вимастився з ніг до голови. Нарешті ми зіпхнули машину на воду. Щиро сказати, коли я сів за кермо, мені було трохи лячно. А що як машина дірява й почне тонути? Я заспокоював себе: спершу їхатиму недалеко від берега, а як побачу, що човен протікає, то встигну дістатися до нього.

Дівчина сіла біля мене ліворуч. Я натиснув стартер, і мотор запрацював. Коли я крутнув держак прискорювача, ззаду машини почувся плескіт води від лопатів турбіни. «Сам» плив Віслою, слухняно підкоряючись керму, з єднаному із стерном.

— Чудово! Надзвичайно! — вигукувала дівчина.

Я подумав, що треба було б зняти колеса та сховати їх до багажника. Без них вода чинила б менший опір машині і та рухалась би куди швидше.

«Сам» не протікав. «Він чудовий!» — повторив я

подумки за Терезою. Та про всяк випадок тримався недалеко від берега.

— Ви геніальний тип, — мовила дівчина.

— Не я, а той, хто зробив цю машину.

— Хто ж він?

— Дядько Громилло.

— Хай живе дядько Громилло!

— На жаль, він помер. І в спадок лишив мені цю машину.

— А куди ви їдете?

— У відпустку.

— Чи не могли б ви мене забрати з собою? Це було б куди приємніше, ніж жити з тіткою в Цехоцінку.

— Ні, не можу. Це не звичайна відпустка. Мій приятель просив розв'язати загадкову справу. Боюся, що це буде не легко, попереду на мене чекають великі труднощі, а може й небезпека. Я не маю права наражати вас на неї. Крім того, ви повинні, згідно з волею ваших батьків, бути з тіткою в Цехоцінку.

— А я хочу наражатися на небезпеку.

— Ні, — коротко урвав я.

Вона надулась і довго не озивалася до мене. Зрештою нас обох зацікавила річка й береги. Вісла текла тут долиною, наче в глибоких ночвах, оточена високими, урвистими берегами. Праворуч — високий берег, порослий сосновим лісом, ліворуч — пагорби з орними полями; на обрії чудово вимальовувався невеличкий костьол із струнким шпилем. Понад самою водою зеленіли луки, захищені греблею од повені, за ними виднілося незграбне верховіття старих верб і високо здіймалися тополі. Річка була швидка і через те дуже весела. Час од часу виринали мілини й піщані рукави, золоті від намитого водою піску. Іноді минали ми пасажирські пароплави, білі, наче чайки, з них лунала весела музика. Повз нас пливли катери, що тягли баржі, навантажені фашинами. Траплялися й різноколірні байдарки, на яких відпочиваючі працьовито вимахували веслами. З великим задоволенням я зауважив, що мій «сам» не справляв тут такого прикрого враження, як тоді, коли мчав по шосе. На воді він був дуже схожий на звичайнісінького моторного човна, і мені здавалося, що він уже не такий чудернацький.

Незабаром Вісла повільно завернула, і ліворуч ми побачили тимчасовий причал, що за нього правила стара баржа. Прочитавши на ній напис: «Цехоцінек», я пристав до берега і висадив дівчину.

— То куди ж ви все-таки їдете? — спитала вона, прощаючись.

— В Антонінів над Віслою, — відповів я. І згодом дуже пожалів про це.

— До побачення! Щасливої дороги! — гукнула дівчина.

— До побачення.

Відпливши від берега, я чимдуж смикнув круглий держак, і мій човник щосили поплив до середини річки. Озирнувшись, я побачив, що дівчина вилізла на високу греблю і звідти махала мені рукою на прощання. Я натиснув на «самів» клаксон, і він глухо загув, наче сирена пароплава. За хвилю новий закрут річки сховав од мене Терезу.