Острів злочинців - Ненацький Збігнєв. Страница 60

— А тепер? Яке населення в Польщі тепер?

— Остаточних наслідків найновіших досліджень ще немає. Є тільки певні відомості з довоєнних часів. Проте можна сказати, що теперішнє населення Польщі походить від шести рас, — чотирьох білих і двох жовтих.

До нашої розмови прислухалися Телль та інші хлопці. Відчувши, що я вже наговорився з Залічкою, вони взялися самі розпитувати її:

— А до якої раси належите ви?

— А ми?

— Я — представник так званого динарського типу, — терпляче пояснювала Залічка. — В мене світла шкіра, темне волосся, я висока, маю коротку голову, довгасте обличчя, вузький горбатий ніс і великі ступні.

Я глянув на Заліччині ноги. Справді, ступні в неї були чималі. Принаймні в мене були такі самі, хоч я вищий за неї.

— А ти, Теллю, здаєшся мені представником середземноморської раси. Для неї характерні невисокий зріст, довгий тулуб, смаглява шкіра, темне волосся, темні очі, досить вузький ніс і довга голова.

— А я? — домагався Чорниця.

— Визначити тип можна тільки, коли його докладно вивчиш, — засміялася Залічка. — Та припустімо, що я не помилюся, коли скажу, що ти, мабуть, представник альпійського типу, адже в тебе досить світла шкіра, темне волосся, карі очі, обличчя не дуже довге, вузький ніс, кругла голова і ти невеликий на зріст.

— Неправда, — розсердився Чорниця. — Я зовсім не малий.

— Я ж не казала, що ти малий. Але Соколиному Окові стільки ж років, як тобі, а він куди вищий. Соколине Око схожий на представника північно-західного типу. В нього біла веснянкувата шкіра, голова видовжена, обличчя теж довгасте й досить широке, вузький ніс, хлопець він стрункий і високий.

На розкопках знову почалася робота, і Залічка від нас пішла. А я спитав Телля зовсім про інше:

— Ти розповідав мені, Теллю, що гнався за браконьєром, який тікав у ліс. Чи ти добре пам'ятаєш те місце, де він зник?

— Пам'ятаю, — кивнув головою хлопець. — Це було біля бункера, в якому ми знайшли кістяк.

— Але ж він не сховався в бункері. Там же сила-силенна червоних мурах.

— Ні, він не сховався в бункері, ми зазирали туди й присвічували ліхтариками.

— То що ж тоді з ним сталося? Він же не випарувався.

— Може, він якось непомітно добіг до загайника і сховався в гущавині? Шукати його далі я лишив хлопцям, а сам побіг до річки за другим браконьєром.

До нас знову підійшла Залічка.

— Ви увесь час тільки перешіптуєтесь із хлопцями, весь час провадите таємні наради. Коли б я була детективом, як пан Кароль, то насамперед намагалася б вилучити з пошуків колекцій дідича Дуніна саме вас.

— Пан Кароль не детектив, — зауважив я не знати вже котрий раз. — Він навіть просив мене переконати вас, що не треба називати його детективом, бо він звичайний поштовий службовець і не хоче мати неприємностей через те, що його вважають за іншу особу.

— Він так вам сказав? — з захватом спитала Залічка. — Ой, яка ж це хитра людина!

Мене взяла злість.

— Прошу пані, — почав я дуже ввічливо, хоч був такий роздратований, що аж тремтів. — Я ніяк не можу збагнути, що ви, така обізнана з науковими проблемами, як-не-як, перспективний молодий науковець, саме ви, повторюю, з іншої точки зору дуже наївні. Можу сказать вам наперед, що за кільканадцять років ви станете тим анекдотичним вченим, що ввійшов у приказку, і з вас завжди кепкуватимуть студенти.

— Я не наївна, — похитала головою Залічка. — І тому не звертаю уваги на ваші слова.

— Пан Кароль не детектив, — розпачливо повторив я.

— Не детектив? А хто ж він тоді?

— Поштовий службовець. Приїхав сюди у відпустку. Він рибалить, відпочиває.

— Ми отримали листа, що до нашого табору приїде детектив. От і приїхав пан Кароль, тож немає ніякого сумніву, що він детектив.

— А я?

— Ви?

— Я теж приїхав сюди.

— Ні, ви вже були тут, коли ми приїхали.

Я махнув рукою. Розмова з Залічкою тільки роздратувала мене. Я сів на «сама» і помчав до міста. Купивши дещо в крамницях та пообідавши в заїзді, я повернувся о другій пополудні до свого намету.

Там на мене чекала Ганка. Вигляд у неї був зажурений.

— Батька затримали в Повітовій комендатурі, — сказала вона. — Мати в розпачі, а я не маю найменшого уявлення, що за таких обставин треба робити. Чекаю на вас уже години зо три. Тут був пан Кароль, я радилася з ним, так він сказав, якщо батька затримали після першого допиту, значить, його підозрюють в убивстві Плюти.

Запала довга мовчанка.

— Мені здається, — сказав я, — ще немає причини для розпачу. Коли все те, що ви мені вчора розповіли, правда, то справа закінчиться на користь вашого батька. Міліція не звинуватить батька тільки через те, що Плюта перед смертю ночував у вашому домі. Міліції треба довіряти.

— Вам легко казати, бо арештували не вашого батька. Та взагалі, — знизала вона плечима, — хіба вас обходить мій клопіт?

— Повірте, що я дуже вам співчуваю.

— Аякже, страшенно мені співчуваєте, — глузливо мовила Ганка. — Поїхали гуляти на човні в товаристві свосї симпатії…

— Я? Що ви кажете? Якої симпатії? Коли?

— Ну, сьогодні вранці прийшла до нас ваша знайома, Тереза, і сказала, що ви просите позичити човна, бо хочете покататися по Віслі.

— Я?

— Еге ж, ви.

— Дурниці. Я нікого не просив позичати човна і не збирався плавати по Віслі, тим паче з Терезою.

— Тоді ця дівчина вкрала у нас човна!

Ганка побігла додому, а я лишився сам, пойнятий недобрим передчуттям. «Чого знову шукає тут Тереза і навіщо їй човен?» — міркував я, хоч на кожне питання міг би легко відповісти. Виходячи тоді з машини, дівчина виразно пояснила мені, що ані Гертель, ані вона не кинуть шукати Дунінових колекцій. А човен? Мабуть, Тереза чи Гертель хотіли переплисти на той бік річки, бо їх вели туди якісь сліди.

Я знову сів у машину й поїхав до роздоріжжя, а далі до місця, де колись причалював річковий пором. Тут звернув ліворуч, на дорогу, якою гнався за чорною Гертелевою машиною. Доїхавши до малинника, я зупинив «сама» в тому місці, де спинявся Гертель, і подався пішки до колишніх бункерів. Проминувши лаз до залізобетонного підземелля, в якому ми знайшли зв'язаного Скалбану, я опинився біля протитанкового рову, заповненого водою. Пройшовши до кладки через рів, я звернув ліворуч до бункера.