Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 18

Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. I одразу калабаня менi згадалася, куди ми з тобою вiд Контрибуцiї вскочили. Така ж сама багнюка. Не острiв, а кiзяк якийсь. Нi деревця, нi кущика Навiть сушi справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибi й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Менi лише човен витягти й дiрку заткнути Може, ще, думаю, i за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухiше мiсце i — за роботу. Схопив за нiс човна, почав тягти. Ого-го! Очi рогом лiзуть. Жили от-от полопаються. А човен — нiби цвяхами до дна прибитий — нi з мiсця.

Зайшов я з корми — почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь — та й тiльки.

Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже пiввiдра наковтався, а толку нiякого. I така мене злiсть узяла — сiв я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я нiколи не плачу, а тут ну прямо сльози самi ллються.

От же ж у халепу вскочив. Ну!

Тодi плюнув, пiдхопився й знову — пхати й тягти.

Сонце вже давно зiйшло, свiтить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюцi порпаюсь. З сил вибився зовсiм.

Знову я сiв просто у воду й знову трохи не плачу. I вiд слiз моїх води, здається, ще бiльше кругом стає.

Це ж уже хто його зна скiльки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що менi екзамен! Головне — державна справа ота… Я тут у багнi, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна… I я ж мiг його вислiдити. Мiг же! Не простить менi держава. I, зцiпивши зуби, я знову берусь за дiло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, нi! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що рiчку вихлюпувати.

А сонце вже ген-ген вгору пiдбилося.

Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надiв, галстука пов'язав.

Банькате жабисько поблизу на лататтi сiло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче смiється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тiльки — шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально пiдтримував — гавкав, хвостом махав. Мабть, вiдчував, що через нього я страждаю.

I раптом менi iдея в голову стрельнула. I чого тiльки, скажи, тi iдеї стрiляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська iдея — заткнути дiрку, а тодi вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!

Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на островi й росла, намацав дiрку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пiшло дiло! Хоч поволеньки, а пiшло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-пiд води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох i важко було! Нарештi воду вилив, дiрку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло i ходу. Ох же ж грiб — бризки аж до неба летiли! Тiльки весь час на дiрку позирав — чи не тече.

Сонце вже високо, а все-таки надiя: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу бiг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце… Ява зiтхнув i замовк.

Я дивився на нього з усiм спiвчуттям, на яке тiльки був здатний.

Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! I не розкажеш же нiкому, не поясниш! Бо тi нашi «шпигунськi» справи вимагають абсолютної таємностi, конспiрацiї. Коли мiлiцiонер товариш Паляничко не повiрив нам, то хто ж повiрить! У нас був один вихiд — мати незаперечнi докази, факти, пiймати на гарячому. I Ява, бiдолаха, мусив усiм, i в школi i дома, казати одне — що пiшов на риболовлю замiсть екзамену. I нести за це кару.

— Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б вiн не питав! Вiдчуваючи себе злодiєм, наче я щось украв у нього, i, позичивши в Сiрка очей, я признався йому про ту нещасну четвiрку.

— Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! — сказав вiн. — Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрiй у таборi. Коли iдеш?

Ну нащо, нащо вiн крае мое серце! Це ж ми разом мрiяли поїхали у пiонертабiр до моря. У «Молоду гвардiю» в Одесу. З такими труднощами батьки дiставали нам путiвки. Нiколи ми з Явою не були на морi. Тiльки у кiно та по телевiзору бачили. А як нам хотiлося до моря! Синi далi, бiлi кораблi, чайки, альбатроси лiтають. «Курс норд-ост!» — кричить капiтан. Торiк ми навiть двiчi намагалися втекти до моря. I двiчi нас ловили на станцiї.

I от, коли мрiя вже була абсолютно в нашiй кишенi, таке з Явою трапилось. Дiд Варава ще вчора однiс у школу i здав Явину путiвку. Доведеться менi самому їхати. Але хiба це те! Хiба я сам вiдчую так усi радостi моря, як ми вдвох би вiдчули! То нащо ж вiн говорить! Радiсть, не подiлена з другом, — це не радiсть, навiть не пiврадостi, а якась поганська четвертушка, мiзерiя якась.

Тiльки я хотiв йому це сказати, як з городу почався сердитий голос дiда Варави:

— Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!

Ява здригнувся, зiщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника.

А я поплентався додому.

Батько сидiв за столом, снiдав i, як завжди, читав газету. Мати на машинцi строчила матроску, давно менi обiцяну, спецiально для пiонертабору. Пiдвела голову, лагiдно усмiхнулася (дуже її потiшила моя четвiрка, вона й не чекала) Постояв я трохи на порозi, тодi пiдiйшов до неї i, вiдчуваючи холод у грудях (як тодi, коли я вперше стрибонув з верби у рiчку), сказав:

— Не шийте, мамо… не поїду я в табiр.

Мати мовчки здивовано звела брови.

— Що? — одклав газету батько.

— Не поїду в табiр, — вже тихiше, але твердо повторив я.

— Як це ти не поїдеш? Чого? — спитала мати.

— Розхотiлося.

— То вiн, понiмаєте, жартує, розiгрує, — пiдморгнув менi батько.

— Нiчого я не жартую. Не поїду. Точно.

— Мо' ти захворiв? — примружився батько. — Цiлий рiк, понiмаєте, голову менi морочив iз тим табором, а тепер, понiмаєте, як путiвка єсть, — коники викидаєш. Це ж такий, понiмаєте, табiр… Як Артек. Дiти, понiмаєте, рiзних народiв I ти з ними… дурень! Нiколи ж, понiмаєте, в життi ж не бачив.

— Не видумуй, синку, — пiдхопила мати. — Ще i лiкарка сказала, що тобi до моря нужно. Гланди в тебе i носоглотка.

— Нема в мене нiякої носоглотки. Не поїду я.

— Поїдеш, поїдеш, — в голосi батька вже дзвенiла криця.

— Не поїду.

— Ти як, понiмаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, вiзьму ременяку!