Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 25

— Кинь мене! Iди, пробивайся сам, — сказав я хрипло i безнадiйно.

— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечi. — Зараз мине.

Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.

Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.

Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:

— Яво, — кажу, — я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.

Ми лягли на землю.

Довго лежали.

Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.

— А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? — тихо сказав я. — I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.

— Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, — сказав Ява.

На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.

— У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.

— А в нас суп з галушками i смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.

— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стiйкiший за мене.

— Ти що, — каже, — щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi «рятуйте» кричать.

— Нехай, — кажу, — аби було кому смiятися.

— Нi, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще спiвати.

— Нехай, — кажу, — хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:

В траве.сидел кузнечик, —

жалiбно жалiбно виводив Ява.

В траве сидел кузнечик, —

ще жалiбнiше пiдтягував я.

Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з «ой». «Ой у полi могила», «Ой я нещасний», «Ой не свiти, мiсяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полi жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.

Добре пiшла у нас також пiсня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой» Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.

Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.

— Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! — зiтхнув Ява.

Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.

— Яво, — хриплю, — дивись!

Ява глянув i зiтхнув:

— Одна?

— Одна.

Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!

Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла бiльша, друга — менша. А ще кусати — тiльки покришиш.

Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.

— Чого це? Давай менi ту.

— Нi, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш.

— Чому?

— Бо я, — кажу, — добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.

— А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.

— Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.

— А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i…

— А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i…

Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином «порцiї» зрiвнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.

I раптом ми почули… пiсню.

Три дiди, три дiди полюбили бабу,
А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. —

виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.

Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!

— Гей! Гей! — скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.

Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.

Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче…

I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:

— Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..

— I здається, я навiть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую. Пiсня припинилася.

— Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! — проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.

I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:

— Гу-ук-ає хтось…

— А, пiшли!

— Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!

Ми так i присiли.

Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.

— Та пiшли! — каже Книш. — То хтось балується.

— Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.

Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: «Цс!» Та було вже пiзно.

— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.

Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.

— Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. — Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!

Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:

— Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..

— Ех, ви… ш-шмаркачi! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.