Пригоди барона Мюнхаузена - Распе Рудольф Эрих. Страница 4

Але взимку верхи на коні незручно, куди краще їхати саньми. Я купив собі добрячі сани і швидко подався м'яким снігом.

Надвечір уїхав я в ліс. Я був уже придрімав, коли це почув тривожне іржання. Я озирнувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубату пащу, біг за моїми саньми. Надії на порятунок не було.

Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі.

Кінь мій гнав як шалений. Клацання вовчих зубів лунало в мене над самим вухом.

Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги.

Він перескочив через сани – просто у мене над головою – і накинувся на мого бідолашного коня.

В одну мить задня частина мого коня щезла в неситій вовчій пащі.

Передня частина з болю й жаху все бігла вперед.

Вовк в'їдався в мого коня все глибше й глибше.

Коли я прийшов до тями, то вхопив батіг і, не гаючи й хвилини, заходився шмагати ним ненажерливого звіра.

Він завив і рвонувся вперед.

Передня частина коня, якої ще не з'їв вовк, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на його місці – в голоблях і кінській збруї!

Вирватися з цієї збруї вовк не міг: він був запряжений, як кінь.

Я шмагав і шмагав його що було сили.

Він летів уперед, тягнучи за собою мої сани.

Ми мчали так швидко, що вже за дві-три години в'їхали чвалом у Петербург.

Здивовані петербуржці юрбами бігли дивитись на героя, що замість коня запріг у сани страшного вовка.