Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин. Страница 30

— Я тебе спитав, що ти тут робиш? — холодно урвав його Сіріус. — Ти завжди вдаєш, що прибираєш, а насправді дивишся, що б такого потягти до своєї кімнати, щоб ми не могли його викинути.

— Крічер ніколи не зрушить нічого з належного місця в хазяїновім будинку, — заперечив ельф і швидко пробелькотів, — хазяєчка ніколи б не вибачила Крічерові, якби звідси викинули гобелен, що сім століть належав родині, Крічер повинен його врятувати, Крічер не дозволить хазяїнові, зрадникам роду і виродкам знищити його...

— Я так і думав, — сказав Сіріус, зневажливо зиркнувши на протилежну стіну. — Вона й гобелен зачарувала закляттям-приклеяттям, я впевнений, але якщо я матиму змогу його позбутися, то так і зроблю. А тепер шуруй звідси, Крічере.

Крічер не посмів знехтувати прямим наказом, але погляд, який він кинув на Сіріуса, човгаючи повз нього, був сповнений глибокої ненависті, і, виходячи з кімнати, він ні на мить це припиняв буркотіти:

— ...повертається з Азкабану, щоб командувати Крічером, ой, моя біднесенька хазяєчка, що б вона сказала, якби побачила зараз будинок, у ньому мешкають покидьки, її скарби викидають, вона зреклася свого сина, а він повернувся, і кажуть, він — убивця...

— Ще трохи побуркочи, і я таки стану вбивцею! — роздратовано крикнув Сіріус, з силою зачинивши за ельфом двері.

— Сіріусе, він збожеволів, — почала виправдовувати його Герміона, — він, мабуть, не розуміє, що ми його чуємо.

— Він надто довго жив тут сам, — сказав Сіріус, — виконував божевільні накази материного портрета і розмовляв сам з собою, але він завжди був малою бридотою...

— Якби ви його відпустили, — з надією почала Герміона, — можливо...

— Його не можна відпускати: він забагато знає про Орден, — урвав її Сіріус. — До того ж, така різка зміна його вб'є. Запропонуй йому покинути будинок, і побачиш, якої він заспіває.

Сіріус перетнув кімнату і підійшов до стіни, на якій висів гобелен, що його намагався захистити Крічер. Усі подалися слідом.

Гобелен видавався неймовірно старим — вилинялий і подекуди погризений доксями. Проте золотиста нитка, якою він був розшитий, і досі яскраво виблискувала, даючи змогу помилуватися розлогим деревом роду, корені якого (наскільки міг бачити Гаррі) сягали середньовіччя? Зверху на гобелені великими літерами було виведено:

ШЛЯХЕТНИЙ І ДАВНІЙ РІД БЛЕКІВ

"Toujours pur" [1]

— Тебе тут немає! — вигукнув Гаррі, пильно вивчаючи дерево.

— Колись я був отут, — показав Сіріус на маленьку круглу дірочку, немовби залишену цигаркою. — Моя люба матуся випалила мене після того, як я втік з дому... Крічер дуже любить переповідати цю історію.

— Ти втік з дому?

— У шістнадцять років, — підтвердив Сіріус. — Не витримав.

— І куди ж ти подався? — поцікавився Гаррі.

— До твого тата, — відповів Сіріус. — Твої дідусь з бабусею дуже добре до мене поставились: прийняли, наче другого сина. Я приїжджав до твого тата на канікули, але з сімнадцяти років мав уже власне житло. Мій дядько Елферд залишив мені пристойну суму... мабуть, тому і його звідси видалили... а потім я вже сам про себе дбав. Проте мене завжди гостинно запрошували на недільні обіди до містера і місіс Поттерів.

— А... чому ти?..

— Втік? — Сіріус гірко всміхнувся й пригладив довгі розкуйовджені патли. — Бо ненавидів їх усіх: моїх батьків з їхньою манією чистокровності й переконанням, що рід Блеків мало не королівський... мого ідіотського брата, котрий у все це вірив... оце він.

Сіріус тицьнув пальцем в ім'я "Регулус Блек" біля самого підніжжя дерева. Після дати народження стояла дата смерті (років п'ятнадцять тому).

— Він був молодший, — сказав Сіріус, — однак значно кращий, нагадували мені постійно.

— Але він помер, — мовив Гаррі.

— Так, — підтвердив Сіріус. — Ідіот нещасний... прилучився до смертежерів.

— Та ти жартуєш!

— Гаррі, невже ти не бачиш по цьому будинку, до яких чаклунів належала моя родина? — роздратовано кинув Сіріус.

— А твої... твої батьки також були смертежерами?

— Ні, ні, але, повір мені, їм подобався Волдемортів задум вони підтримували ідею очищення раси чаклунів, позбавлення її від тих, у чиїх жилах є маґлівська кров і приходу до влади чистокровних чарівників. І вони були такі не одні, багато людей до того як Волдеморт показав свою суть, вважали його думки гідними уваги... хоч потім жахнулися, побачивши, на що він здатен заради влади. Та я впевнений, що мої батьки вважали Реґулуса справжнім героєм за той його початковий вибір.

— Його вбив аврор? — спробував здогадатися Гаррі.

— О, ні, — заперечив Сіріус. — Ні, його вбив Волдеморт. Або, радше, вбили за Волдемортовим наказом, бо сумніваюся, що Регулус був настільки важливою персоною, щоб Волдеморт убивав його власноручно. Після братової смерті я з'ясував, що він прилучився до смертежерів, але побоявся виконувати їхні вимоги і спробував їх покинути. Але Волдеморт не приймає заяв про звільнення. Тут або служба до скону, або смерть.

— Обід, — почувся голос місіс Візлі.

На чарівній паличці, що її вона тримала вертикально перед собою, стояла величезна таця з бутербродами й пирогом. Обличчя місіс Візлі ще й досі пашіло від злості. Всі потяглися до неї по їжу, але Гаррі залишився з Сіріусом, що низько схилився перед гобеленом.

— Я вже роками його не розглядав. Це Фінеас Ніґелус... мій пра-прадід, бачиш? ... гіршого директора у Гоґвортсі зроду не було... а це Арамінта Меліфлуа... мамина двоюрідна сестра. .. намагалася пропхати через міністерство указ про узаконення полювання на маґлів... це люба тітонька Еладора... започаткувала родинну традицію стинати голови ельфам-домовикам, коли вони ставали надто старі й не могли подавати чай... звісно, коли в сім'ї з'являвся хтось хоч напівпорядний, його відразу зрікалися. Бачу, Тонкс тут немає. Мабуть, тому Крічер не виконує її наказів, хоч зобов'язаний виконувати найменшу вимогу кожнісінького члена родини...

— То ви з Тонкс — рідня? — здивувався Гаррі.

— Так, її мама Андромеда — моя улюблена двоюрідна сестра, — підтвердив Сіріус, пильно вивчаючи гобелен. — Ні, Андромеди тут також немає, дивися...