Химерне місто Дрободан - Соколян Марина. Страница 15

— Вибач, — ніяковіючи від її невгамовного захоплення, промимрив я, — я все поскладаю…

— І давно це в тебе? — поцікавилася вона співчутливо.

— Що — давно? — увійшовши у роль, мовив я — Що в цьому такого поганого? Я — естет. У світі так багато краси! І справжній митець зуміє побачити красу навіть у найбанальнішому. От в тобі, Парабелло, є щось таке…

— Ах ти ж, паскуда! Ану геть з очей моїх! — вискнула вона, справедливо обурюючись.

— Як важко бути митцем у цьому жорстокому світі, — сумно вирік я, збираючи манатки.

Деякі речі, признатись, досить складно було знайти. Ось, ну, що робить мій шкарпеток на торшері — зовсім уже філософська загадка. Пристрасті їй заманулося, ти ж бач! А сорочку, пошматовану, мов капусту на мені шинкували, хто буде зашивати? От завжди так. Та, зрештою, я якось зібрався і рушив геть.

— Зачекай, ти, естет, — гукнула Парабелла. Вона простягала мені, посміхаючись, якийсь пакуночок, — Оце тобі, на пам’ять. Розважайся.

Бомба чи що, за все хороше? Я швиденько вискочив надвір і зазирнув досередини. Там… Там був екземпляр парабеллиної шовкової білизни. Якийсь клаптик на тоненьких мотузочках. Я швидко притулився до стіни, аби не впасти додолу у конвульсіях невпинного реготу.

Додому я йшов досить повільно, аби мій логічний аналіз встигав за різкими рухами збудженого тіла. А поміркувати було про що. Як пов’язані Ешлі, забодянський дипломат і Парабелла? Знахідка моя, заради якої мені довелося пожертвувати репутацією цілком пересічної, без психічних відхилень особи, була все ж вартою того. Дюд Спук… Він був моїм товаришем колись, ще у часи існування нашого конспіративного студентського гуртка “Злобна булочка”. Він, як і всі ми, був прихильником практичних жартів і темного портеру, та правда, був трохи дивакуватим, і ми страмним ділом подумали, що викриттям гуртка ми завдячуємо саме йому. Тому вберегти приязні стосунки з ним не вдалося. А тут з’ясовується, що бідаку Спука було нещодавно підступно вбито за благородну справу дворушництва. Архи, значить, і забодянське посольство.

Те, що його гаманець знаходився в особистих речах Парабелли, давало ґрунт певним підозрам. Трофей? Це цілком було у її стилі — безліч разів я знаходив у хаті деталі чоловічого одягу та взуття. Я спочатку не міг збагнути, що за чортівня, і велемовно переконував Парабеллу не зраджувати мені з такою кількістю незнайомих людей. Це, пам’ятаю, здавалося їй надзвичайно кумедним — хихотіла, як п’яна випускниця. Потім я лише радів, що вона хоч голови на кілки у дворі не настромлює і не колекціонує заспиртовані органи героїчно загиблих жертв.

Що, виходить, це вона, моя ніжна подруга, стала виконавицею брутального вбивства? І хто ж міг замовити послуги такого кваліфікованоого соціального працівника?

От на цій стадії інтелектуальних вправ моя прогулянка закінчилася біля дверей власного помешкання, тому відповіді на це питання як так і не встиг народити. Тим більше, що увійшовши до кімнати, я дещо здивувався. Настільки, що вкляк у дверях, скам’янівши, як античний герой, котрому показали алегорію тещі — страшну подобу, прикрашену зачіскою із земноводних.

Такого я навіть у щасливі часи п’яних дебошів, навіть за непересічного натхнення до шляхетної руйнації не міг би натворити — визнаю без зайвої скромності. Вигляд у моєї хати був такий, наче тут було безуспішно ув’язнено самого Мортіддо — духа-покровителя маніяків, психопатів та золотої молоді. Я роззирнувся, шепочучи багатоповерхову мантру.

Подумалося, що я і сам міг би потрапити під гарячу тумбочку чи швидколетний стіл, який пробив мені в стіні вентиляційний отвір метр на метр. Від цієї думки стало якось прикро і незатишно. Ніякі запори на дверях, схоже, не викликали в злочинців розгубленості чи фрустрації. Тільки навіщо б це їм здалося? Красти тут просто нічого, та і хто… Тут раптом пролунав дзвінок. Нормальний же наче звук, та тут зі мною стався класичний істеричний напад — я рибкою пірнув за хаотичні барикади, створені з деталей мого інтер’єру, і визирнув звідти, тихо, та невтримно гигочучи. Двері, що ледве трималися на одній з завіс, прочинилися, і до кімнати прослизнув пан Фобіус.

— Бгу-укс! — покликав він, — я жнаю, шо ти тут!

Після такого вступу самовладання мені зрадило остаточно, і я вистрибнув з уламків буфету, мов суїцідальний вояка з траншеї.

— Якого хрона, Фобіусе?! Це ж ваші срані гобліни вчинили цей страмний звіздець?!

— Ну, шпокійно, хльопшику. Жвіждець — то є фільософська катеґогія, а це — всього-то нашлідок твоєї негаціональної повидінки. Ти не пгийшов, як тебе запгошували…

— Я потрапив у бійку в богемному кварталі, поки шукав вашу смердючу конспіративну шнабс-квартиру! — я продемонстрував йому каліцтва, які спричинила мені Парабелла. Швидко так продемонстрував, аби у Фобіуса не виникла підозра, що митці, які мене гей-би брутально відлупцювали, мали до мене якісь ніжні почуття.

— Шальона махльойка! Шо ш ти не шказав?

— А кому було казати? Зорям в небі чи бомжикам в канаві? В мене ж ще й робота!

— І отже?

— Я втираюся в довір’я колег, поки що. І це важко все таки… як на печінку. Та, зрештою, Фобіусе, чого ви хочете досягти, діючи такими методами? За таких умов співпрацювати, шпигувати та викривати змови я категорично відмовляюся. Мені потрібен комфорт і затишок, і ще, бажано, цілі стіни.

— Ґагазд. Хлопці, а ходіть-но сюдою!

До кімнати увірвалися оті самі срані гобліни (3 шт), про яких йшлося. Вони гордо оглянули поле битви з моїми бідолашними меблями, що полягли без спротиву і злого слова, та неввічливо витрищілися на їхнього скорботного власника.

— Ну, легіні, гожбегіться тут, — наказав Фобіус, — а ми з Бгуксом поки троха пегемовимося надворі. Ну, йдемо?

— Угу, — я флегматично кивнув, відштовхуючи гобліна з дороги.

Ми вийшли з помешкання, залишивши ображених у найкращих почуттях амбалів голосити над руїнами колишньої величі. Був ніжний літній вечір; над містом неслися п’яні співи а-капела, відголоски кривавих дебатів бомжів, що не поділили територію та вишукана інтелектуальна музика з найближчого пивбару.