Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина. Страница 28

Ми виловили іще кількох цікавих осіб, відповідно до закону обертання харизми у натовпі, а потім я отримала сумнівної якості несподіванку. Гаел знайшов ще якісь двері, відчинивши які, ми опинилися в абсолютно виключній екосистемі.

— Друже мій, — звернулася я до нього, — чи ти прихопив з собою сокиру? А тугу ватно-марлеву пов’язку?

— Було би трохи недоречно тягти кухонний інвентар на дружню вечірку, ні? А нащо сокира?

— Вішати, — похмуро повідомила я, — а пов’язка придала би особливої пікантності моєму вечірньому туалету. Хоча, коли через кілька хвилин я почну хрипіти, матюкатися і агонізувати, всім навколишнім стане зрозуміло, що тутешня атмосфера непридатна для мене, і мене нарешті пожаліють і пом’януть добрим словом.

— Ну, не подобається, не їж. Хто ж тебе дихати примушує?

— Така погана звичка. Як привчили з народження, так і досі мучусь цією незбагненною, але фатальною залежністю.

— Ну припини, ну що таке! Я ж тебе не запросто так мучу.

— А? За винагороду? А хто замовляє? Платять пристойно?

— Аделін!

— Аделін? Лілле Аделін?

Це вже не був Гаелів голос. Крізь тютюновий морок мені нарешті вдалося розгледіти, що саме відбувалося у кімнаті. Там стояв стіл, вкритий зеленим сукном, за яким сиділи кілька розпашілих і червонопиких гравців, нервово затиснувши в спітнілих пальцях карти. З-за столу піднявся високий чоловік з лискучою лисиною, та привітними рисами обличчя, що робили його схожим чи то на урядовця високого польоту, чи то на “представника канадської фірми”. Так у нас тепер називають прихильників школи виживання за методом вчителя Вишибалло. Цей симпатичний тип обсмикнув на собі ідеально-чорний смокінг, в якому губилося світло, і доброзичливо усміхнувся.

— Н-да, друже мій, Гаеле. Тобі дісталася справжня заноза в заду. Маленька, сексуально незадоволена, озлоблена стервоза. Щиро вітаємо у нашому клубі, Лілле Аделін.

— Козел ти, очевидно, дідько лисий. Рада познайомитися, пане Люк.

— Ну й козел, — усміхнувся Люцифер, — любов зла.

— Дзуськи. Скотолозтво не в моєму смаку.

Всі присутні належно оцінили злобний натяк. Адже ж правовірна мораль саме так розглядає зносини з демонами, благо пригадалися Бішопові настанови. Запала насторожена мовчанка, в ході якої гравці нервово посміхалися і перетасовували зайві карти з кишень за халяви.

З обличчя пана Люка зникла посмішка а-ля Тедді-І Рузвельтович. Прикро вражений, він насупив брови а-ля Ніксон Невинний, а потім підняв очі горі а-ля Рейган Романтик, що все життя мріяв про зорі.

— Я бачу, дорогенька, ти ще не готова отримати членського квитка.

— Боюсь, я не в стані дозволити собі виплату внесків за відсутності постійного доходу.

Я мужньо витримала процес виготовлення віртуального решета з мого астрального тіла за допомогою напівавтоматичного погляду Люка, що випустив в мене цілу обойму, не кліпнувши затвором. Думала, зараз скаже щось на зразок: “Це місто занадто тісне для нас двох. Час покінчити з тобою, МакКензі, раз і назавжди!” На що я готова була відповісти: “Ти, шерифе на сніданок бобів об’ївся, то й пердиш, як стара скво шинкаря Джейка. Настав твій час понюхати дорожнього пилу!”

Та всі мої глибокі знання культури спілкування Давнього Заходу періоду занепаду пропали намарне того вечора. Люк і Гаел перезирнулися, і ця демонічна посмішка на обличчях обох свідчила про те, що вони досягли повної згоди. Ось воно, жіноче нещастя. Козли.

Я демон-стративно залишила приміщення. У великій залі світла різко поменшало, тюлька розповзлася по темних кутках. Все іще видихаючи отруту, я розгублено зупинилася.

— Ну, спеціаліст з ефективного спілкування, що це на тебе найшло? — поцікавився Гаел, що нечутно з’явився поряд.

— Ан-нн… Не знаю, — тепер, дійсно, я не зовсім розуміла мотиви власної задерикуватості, — у нас із Люком, здається, якась хімічна несумісність. Ач, зустрів добрим словом!

— Ну, не ображайся на старого, — долоня Гаела лягла на мою талію, і я зрозуміла, що на старого мені просто начхати, — Ти хочеш іще потанцювати, чи будемо вже збиратися?

— Більше нічого цікавого не передбачається?

— Та, власне, виступ спонсорів вечірки, представників міської адміністрації…

— А, дурня. Йдемо.

Додому ми вертались пішки. А-а, додому. Чомусь, за замовчуванням, додому до Гаела. Дорогою ми встигли навіть посперечатися — про прикру долю людського суспільства.

Те, що ми мали hic et nunc явно було продуктом розпаду якоїсь міцнішої структури. Але що спричинило цей, загалом, спонтанний процес? Гаел був впевнений, що цей розпад цілком підпорядковувався концепції Старого Ніка (горезвісного Нікколо Фашиста), представника діаспори ще Старого Часу. Титан з квіткового міста вважав, шо все зруйнує Демократія-Мать-Анархії. Я ж назвала Старого Ніка респубіланцем-ренегатом і запроданцем тиранії, за що дістала гнівну і презирливу одповідь про вузькість мого кругозору, обмеженого вихованням у дусі Дефектичного Марсизму і Натюріалізму. Я дико образилася і висунула модну техногенну теорію про те, що результат, який ми маємо, було отримано після занепаду крутого інформаційного суспільства, яке розпалося через надмірну залежність від штучного інтелекту. Гаел повідомив, що це — марення сивої кобили, яка обжерлася мутованого вівса.

Словом, дійшовши додому, ми були абсолютно виснажені в інтелектуальному плані. Тому відразу ж сіли споживати спиртні напої і говорити про вічне та міжнародне. Коли я спохопилася, була вже глибока ніч.

— Боже, мені ж додому…

— Пізно, Йване, до школи. Комендантська ж година.

Я підійшла до вікна, розглядаючи небо і чорне шурхітливе листя. Я усміхалася. “Ти ж знала, правда? Розраховувала на це? Адже ж знала.”

— Так я ж не знала! І що ж робити?

— Чи є в тебе вибір?

Я відчула неймовірне полегшення, коли, на зло екзистенціоналістам, тяжкий вантаж свободи вибору з гуркотом гупнув з моїх плечей. Сівши до столу, я повернулася до своєї склянки з коньяком, і хильнула стільки, що так робити не прийнято. Гаел лише усміхнувся, коли я виплеснула рештки у вікно. Коньяк справжній. Дорогий, як сто чортів. Я собі такого не можу дозволити…