Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина. Страница 37

Після гігієнічно-нарцистичної процедури я, зітхаючи і крекчучи, пішла шукати собі чогось із’їсти. Ну, цей, треба ж якось відшкодовувати втрачені калорії. В такий час на кухні “Марії-Магдаліни” можна знайти яєчню зі смаженим беконом, і можливо, пан Аврелій, якщо він знайдеться там же, прочитає повчальну лекцію про вплив Бекона на розвиток концепції ідолів людського роду. Правда, він завжди чомусь плутав Божий дар з яєчнею, проблема, від якої споконвіку страждали християни, створюючи неприємності собі і людям. Мученики втраченого еротицизму, і цивілізація, побудована, не знати, на яких забобонах, приречена на…

Оп-пачки. Що це ще таке? За кухонним столом сидів Бішоп, блідий, як привид Нікому-ненізма в умовах весняного авітамінозу, а поряд з ним, спиною до мене, — якісь троє чоловіків в чорних костюмах. Почувши звук моїх кроків, один з них розвернувся, глянув на мене і гиденько так заусміхався. Всі “гості” були в чорних окулярах, при краватках і з бірочками, на яких було написане щось дрібне і незрозуміле.

— А ось і дівка, твоя диявольська коханка, Бішопе. Ну, і що ти тепер скажеш у своє виправдання?

Пан Бішоп не відповів. Він тільки хапав ротом повітря і, здається, був готовий втратити свідомість.

— Що це таке, пане Теодор? — лагідно звернулася я до нього, — ви знову програли у покер і влаштували дебош у неврологічному диспансері? Що ці маніяки тут роблять?

Бішоп чесно намагався щось пояснити, та з його вуст не зірвалося жодного звуку. За активними рухами губ можна було тільки здогадатися, що його нерви на межі допустимого. Оскільки я нічого не зрозуміла, він у відчаї схопився рукою за поперек і пошкріб сідницю. Ага, ДУПІ! Йой, оце халепа!

— Панове, — звернулася я до чоловіків у чорному, — що ви робите у межах приватного володіння без санкції правоохоронних органів?

— А ми і є правоохоронні органи. Ми тут для того, щоб арештувати підлеглого корони Яснізорії, Теодора Бішопа, що перебуває у недопустимих, сороміцьких зносинах з нечистою силою, запродавши душу, власність вищеназваного монарха, у довічне користування дияволові за демпінговими цінами, не декларуючи прибутків і не сплачуючи належного податку з доходу і ПДВ.

— Але ж він не отримує ніякого доходу, яким можна поділитися з казною!

— А вас, панночка, взагалі ніхто не питається. Ви — вмістилище гріха і розпусти, уособлення хтивості на службі у ворога роду людського. Ви — нечиста сила без права на проживання і натуралізацію, що підлягає негайній депортації з території Яснізорії.

— Але паспорт, але прописка…!

— Документи фальсифіковано. Всіх, хто допомагав вам у неправомірному отриманні документів буде страчено.

Інший офіцер ДУПІ штовхнув оратора ліктем.

— А, ну звісно, перепрошую. Тепер, коли ЄАС (Європейська Армія Спасіння) отримала від наймилостивішого короля Яснізорії згоду на встановлення мораторію на смертну кару, їм буде оголошено догану. Все. Пане полковнику, приступайте.

Третій учасник трагікомедії зняв окуляри і підпалив цигарку.

— Ніледа елліл, — сказав він, — итроч ирт діп исдівз ясйарибаз огонидєирт адопсог менемі.

На якусь лише мить я побачила червоний вогник в очах полковника і зрозуміла, що до чого. Це ж Люк! Нехай він виглядає по-іншому, але це точно він — отакий, блін, полковник! Аби тільки я зрозуміла це раніше, так тут у мене не було часу щось вдіяти — вже наступної миті переді мною постала нагальна проблема врятування мого життя з якогось невідомого водоймища, оскільки плаваю я, як риба в окропі. Ну, борсаюсь, переважно.

Вода була крижана, наче дияволове сім’я, як кажуть люди з досвідом. Якимсь дивом втримавшись на водній поверхні, я озирнулась навколо. Контраст між затишною кухнею “Марії-Магдаліни” і якоюсь непривітною туманною місцевістю був просто разючий, я була просто шокована. Цей шок, напевне, і врятував мені життя, оскільки замість того, щоб намагатися рятуватися уплав, я почала голосно матюкатися. І навіть не звернула уваги, що до мене наближається якесь хлюпання. Як виявилося то був човен; той, хто сидів при веслі зачудовано прислухався до моїх завивань і не зразу здогадався надати мені посильну допомогу. Лише коли мати почали губитися у хлюпанні і бульканні, він зрозумів, що мій випадок — серйозна справа, а не просто прагнення маргінального досвіду. Коли мене витягли з води, я дуже погано усвідомлювала що я і де я. Зуби стукотіли, вода стікала по довгій домашній сорочці, капці загубилися в пучині. З вуст все ще злітали якісь уривки фраз типу “пердюк-смердючий-фраер-попідниз-зверху-уграний-мурдло-шибзануте”, ну і так далі. Через деякий час навіть цей потік висох, і я зрештою закрила писок і глянула на людину, яка чомусь врятувала мені життя. Він був високий і худий, у шоколадного кольору плащі з капюшоном, у цей час акуратно відкинутому на спину. На плащі срібними ниточками були вишиті якісь інфернальні візерунки. Це був немолодий вже чолов’яга з сивиною на скронях, з об’ємними вилицями і щелепою. Він посміхався.

— Салю, ма петі. Радий тебе бачити, Лілле. Кель бон ван т’амне ше ну, а нотре петі анфер?

— Шо такоє? — не зрозуміла я.

— Делі, ну, не можна ж так зі старими друзями! Питаюся, яким вітром до нашого маленького пекла. І кого ти так гарно поливала брудом, борсаючись у Стіксі?

— Стоп, я що, знаю вас, чи де?

— Лілле, оце ще сюрприз. Ти що, води наковталася? І не кажи, що не пам’ятаєш тепер нічого!

— А що пам’ятати? Ми з вами, здається, ще не пили разом.

— О-оо! — простогнав незнайомець, — я ж просив їх закривати покійникам рота й ніс, а то так, кому пощастить прямо у воду — наковтаються смердючої бридоти і ходять тоді, як пришелепуваті, не пам’ятають нічого. А що, так і не закривають?

— Ні, тільки очі. А до чого тут покійники? Я що, вже, цей, кінці віддала — так виходить? А я навіть не помітила. Ніяких неприємних вражень, окрім, звичайно, холодної ванни. Царство тобі боже, Аделін, ми тебе ніколи не забудемо.

Я насправді засмутилася з цього приводу. Не кожного ж таки дня помирають найближчі і найдорожчі вам люди. Ой, що ж це я без себе робитиму?! На кого ж я себе залишила, сиріто-о-очку?!