Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина. Страница 41

І тоді я все згадала.

— Ну, все, — нарешті промовив найголовніший Бішопів мучитель, чоловік стильний, у шкіряній куртці — час переходити до кардинальних заходів, — Бішопе, ви уперта скотина, демонстрацію намірів завершено, зараз будуть серйозні тортури. Що скажете?

— У Мічігані визріла кукурудза.

— А, він знущається над слідством! Запишіть у протокол, насміхався над Св. Нікітою та іншими старцями Апокаліпсису! За це… Що б йому таке зробити?

Маленький злобний дідуган, що сидів у куточку, писав протокол і лузав насіння, подав голос:

— Я вивчав його досьє. Він ненавидить брюссельську капусту.

— О, Бішоп, ти попав. Зараз тобі згодують кілограм капусти і, га-га-га (зловісний сміх), без солі!

— Ні, тільки не це! — пан Теодор почав звиватися в конвульсіях і кусати мотузку, якою був зв’язаний, — я ненавиджу брюссельську капусту! Ці маленькі смердючі качанчики!

Інквізитор весело блимнув зубами.

— Якщо вже тобі це так не подобається, можна придумати інше покарання. Можна відрізати те, чим ти найбільше пишаєшся.

Бішоп замислився, потім густо почервонів. Потім гордо заусміхався.

— Ну і чого ж, я не комплексую.

— Те ж мені, знайшов чим пишатися, — прошепотіла я, — навіть до європейського стандарту не дотягує.

— Що? Звідки ви… Хто? Як? — Бішоп занервував, — Хто це сказав?

— Я нічого не казав. Ти не прикидайся. Так що, нести капусту?

Бішоп роздумував.

— Теодоре, схаменіться! — гукнула я, — Медді вам цього не вибачить. Та і договір…

— Хто це? — закричав він, — Я марю! Згинь, нечиста сила!

— Що це з ним? — звернувся інквізитор до свого помічника, огрядного дядька у блакитному кашкеті — Може не треба було з ним так жорстоко?

— А що? Ви ж самі сказали — промити шлунок. На випадок того, що звинувачений ковтнув таблетку солпадеїну.

— Ну, перевірено на святих великомучениках. Свята Варвара, та літрами знеболююче глушила.

Я замислилася. Треба було якось визволяти партнера, а то нечесно виходить, кому стрес гормональний знімати, а кому — тортури. Зазвичай же ж буває навпаки, та в наших стосунках давно вже все пішло наперекосяк.

— Бішопе, — прошепотіла я, — тільки не кричіть!

— В-ваа! — зарепетував він. — Хто говорить?!

— Говорить національне радіо, служба новин. Один відомий демонолог потрапив до тренажерного залу інквізиції, його диявольська коханка визвалася допомогти, та він не врубивсь. І тоді його помололи на фарш і зробили сто штук тошнотіків по 20 копійок.

— Тошнотіки. Йу-уу!

Чорт, я забула, йому ж ті юннати промивання робили. Бідолага.

— Теодоре, слухайте, хочете додому, до Медді, під теплу ковдрочку? Тоді, будьте люб’язні, посуньтеся.

На цей раз мене порадували спалахом здорового глузду. Видно, згадка про Медді під ковдрою привела його до тями. Бішоп більше не кричав, як істерична дівиця, а розважливо звернувся до мене подумки.

— Як це? Я ж тут не в міському транспорті байдики б’ю, в мене справи є — мене піддають тортурам, знущанням, ґвалтують…

— Та ну?

— Мою людську сутність.

— Бішопе, посуньтеся, ібо сказано: поступайтеся місцем людям літнього віку, пасажирам з дітьми, інвалідам.

— Інвалідам?

— Ну, коли в вас немає руки чи ноги, чи там, що вам обіцяли повідрізати, то ви хто? Інвалід. А коли в вас взагалі нічого немає? Так от, мені зараз потрібне буде ваше тіло…

— Зараз? Мене дуже тішить твоя увага, але…

— Боже мій! Ви демонолог чи стурбований підліток з обсцесивним лібідо? Я мушу бути у змозі щось зробити, щоб вам допомогти. А ваш істеричний розумовий процес заважає мені сконцентруватися. Займіть чимось своє мислення.

— Так що ж робити? Мені перерахувати зовнішній борг Яснізорії з урахуванням індексації? Чи оцінити відстань до світлого майбутнього у кроках моєї кульгавої тітки?

— Порахуйте краще, скільки раз вас посилали на фіг, і як зміниться це число в умовах половинної гравітації.

Бішоп відволікся на медитацію. Тільки-но я почала вникати в його відчуття, як він знову повернувся.

— А ти обіцяєш…?

— Що ще?

— Не допустити тілесного і морального псування…

— Вашого стрункого, гарного і ніжного тіла? Заспокойтесь, ви у нас цінна сімейна власність. Жартую, жартую, Теодоре, не ображайтесь на глупого суккуба.

Зі скептичним “ну-ну” він нарешті затих. І я у буквальному смислі відчула себе ним. Що тут сказати? Ніяких неприємних вражень, крім того, що боліли руки, жорстоко скручені за спиною та свербіли п’яти, які стояли на гарячому вугіллі. Вугілля, правда, вже встигло охолонути. Що вдієш, зараз у Яснізорії неопалювальний сезон.

“Ну що, — прошепотіла я низьким Бішоповим голосом, — заграймо!”

— Діти мої, — розпочала я, — не треба мені брюссельської капусти, послухайте краще, що я вам розкажу.

— О, — зрадів інквізитор, — ну нарешті ти порозумнішав. Давай викладай всі імена, паролі, явки!

Дивно, подумала я, що вони хочуть дізнатися? Наскільки я пам’ятаю, Бішоп же наче не шпійон.

— Сто років тому великий державець, гордий профіль якого ще й досі прикрашає одногрошові монети, підписав прокламацію Емансипації нечистої сили. Цей пам’ятний декрет дав надію мільйонам, що страждали від прокляття несправедливості. Пройшло сторіччя — і що? Нещасні демони, яких зневажливо називають “чорні”, ще й досі не звільнені від кайданів сагрегації і дискримінації.

З цими словами я звільнила руки від мотузки. Це вдалося мені надзвичайно легко, і я тільки здивувалася, як це Бішоп раніше до цього не додумався.

— Час уже звільнитися від мороку несправедливості і відкрити двері нових можливостей для всіх дітей Божих. Час підняти націю з гримучого піску несправедливості до граніту рівності і братерства. В цьому безпросвітному відчаї, я все ж зберігаю мрію про те, що люди зрозуміють — ми всі були створені рівними.

Я мрію про те, що демони зможуть залишити свої гетто і без остраху збиратися на шабаші для святкування національних свят.

Я мрію про те, що королівська гвардія не збиватиме з самострілів стареньких, що здійснюють чартерні перельоти нічною порою.

Я мрію про те, що договори про купівлю-продаж душі набудуть законної сили, і від нас не будуть відхрещуватися, коли ми прийдемо за платнею.