Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович. Страница 102

— Коні пристали, — буркнув чернець, — а в мене рука на них не підіймається.

— А ти підійми ту руку, підійми! — сказав Iлля невдоволено. — Інакше ночуватимем у лісі!…

Михайло змахнув пужалном, і коні побігли веселіше. Стелилася навколо мертва порожнеча, і тільки невеликий лісок із правої руки був як дивовижна галера — зі щоглами поламаними і з вітрилами обірваними.

— Гай, гай, що тут було, отче ігумене, — сказав кривоокий воротар, пострибуючи від холоду з однієї ноги на другу, єдине око його сльозилося.

— Татари налетіли на село цілим чамбулом. Хто зумів утекти до нас, той уберігся, а решту чи побили, чи погнали в полон. У селі тепер ледве чи й половина людей!

— Коли це сталося? — нахмурився ігумен, а візниця поклав на груди хреста.

— Вже з тиждень!…

"Тиждень", — подумав Iлля, і холодний піт покрив його: тиждень тому він виїхав з батькового обійстя.

— Прискакували й сюди, — розповідав воротар, пританцьовуючи на снігу, наче птах. Махав руками, бо, хоч був у кожусі, добряче змерз. Чорний, малий, з отим кривим оком і сльозою в оці здоровому, він починав уже дратувати ігумена. — Обкидали нас стрілами, але проти стін вони неохочі йти… Бахнули ми на них кілька разів, та й по всьому…

— Iди до себе! — наказав ігумен, і візниця торкнув коней. Воротар перестав танцювати, вклав червоні, мов варені, п'ясті в рукави, зігнувся, втягши голову в плечі, й подибав до надворотної келії. Ще озирнувся, перш ніж зайти в двері, але ігумен того не бачив: молився подумки. Назустріч вискакували, наче чорні птахи, брати по обителі, вийшов і отець Гервазій, що заступав його, — ченці допомогли ігуменові зійти. Він все ще ворушив вустами, молячись, і наче не бачив своїх підлеглих. Сірий звір сидів йому в грудях і тоненько дримбав кудлатою лапкою.

— Вітаємо, отче ігумене, з поверненням! — уклонився отець Гервазій. — Певне, натомились у дорозі?

— Натомився! — сказав Iлля, бо вже кінчив молитву. Подивився на братію, виладнувану довкола: обличчя в матовому світлі були плоскі й сірі. Дивилися на нього порожніми зорками і наче на щось очікували. Сніг у двориську був нерозчищений, тільки тяглися ледве вбиті стежки. Слід од його санок клався просто на цілину.

— Накажіть, отче Гервазію, — сказав тихо ігумен, — щоб у дворі розчистили сніг. I ще, отче Гервазію… не турбуйте мене сьогодні.

Зирнув на небокрай, обрізаний монастирською стіною. Глухі сутінки запливали вже на двір, і йому аж лячно стало: побачив на верхівках віддаленого лісу, в глибині того кучерявого смерку, бліду пані. Стояла, ледь похитуючись, одіж її спадала долі сивими складками, розстелялася широко, як і ця сутінь: тривожне дихання пронеслося над лісом та монастирем. У небі зацвів блідий серпик місяця, і затанцювала біля нього стонога зірка. Він згадав вірш, який прочитав ще в Києві, в тоді ж таки купленій книзі архієпископа чернігівського: "Сонце і місяць — наче м'ячі для бога. Він підкидає їх угору, і так світять вони для людей та світу".

Пішов до себе в келію, а за ним енергійно тупав отець Гервазій.

— У нас так багато новин, отче ігумене…

— Завтра, — сказав Iлля Торський. — Усі новини — завтра!

Тут він мешкав уже кільканадцять років. Келія на два покої, в першому — стіл і липові лави, на столі — килим, а лави оббиті сукном; в другому — його опочивальня: ліжко, услони, свічечка біля образів, яка в нього ніколи не гасне. Спустився на коліна, як був, не роздягаючись, і відчув, яка велика втома пойняла його. Помешкання залив сутінок, густо-синій і твердий, обліг Iллю Торського, наче вороги фортецю. "Воно так і є!" — пробурмотів він і встав. Скинув важку шубу й зирнув у майже стемніле вікно. Виднівся двір, по дворі тому розставлено ченців з дерев'яними лопатами — розкидали сніг. Нагиналися й розгиналися, кидали — рухи їхні були монотонні і дивно впадали в лад. Сніг ніжно синів, і чорні тіні на синьому нагадали Iллі якихось чудернацьких птахів з жовтим довгастим крилом. Махають вони тим крилом і лишаються на місці — диво якесь люцидарне. Над ними — небо, що з дня на день біжить од сходу до заходу, а в ньому — сонце й місяць; кругле воно, те небо, і складено з живел: ходить онде й переливається, як зелена вода, місяць. Друге небо вогнистої барви, на ньому вже ходить сонце, третє — барви синьої, і ходять по ньому зорі, а тоді — Iлля немов книгу невидиму читав — небо емпірійське. Текло на нього зелене світло першого неба — десь снуються в ньому, як нетлі, нічні лихі духи. Цаліодемоси ходять і плавають у світлі тому і смутно зорять собі вниз.

Дрож пройшов по тілу Iллі Торського, ігумена Густинського. Неспокій та ураза, роздратування, а разом з тим безсилля — все це обвинуло його з голови до ніг тронами й поворозами; здалося йому, що звідти, з глибини цього зеленого світла, притяглася рука чи звір дивачний на п'ять голів. Пальці оті довгі з головами на кінцях пройшли крізь нього і прошили, наче п'ять голок з п'ятьма нитками…

Труснув головою, намагаючись позбутися цього навадження. "Щось тут справді відбулося, — подумав він, — нещастя якесь!" Повернувся, щоб гукнути-таки на Гервазія — стояв у майже темній келії. Підійшов до столу й викресав вогню. Припалив скіпку, і трійник на його столі захитав вогниками. Кудлаті тіні засновигали покоєм, Iлля сів на лаву й понурився.

У сінях загупало, перемерзлі у дерево чоботи голосно затупотіли: ішов із дровами грубник Самійло. Хрипко кашлянув за дверима, Iлля наче побачив його через завісу дверей: широкий, лахматий, з величезною в'язкою перед собою, із заіненою бородою і з бровами, що нависали над очима, — давав знати про себе тим кашлем, а що Iлля не обізвався, забухикав, наче у тимпан ударив.

— Заходь! — гукнув йому Iлля.

Тонкий запах дров, морозу всуміш із важким духом кожуха — Самійло стояв у дверях, як привид. Iлля здригнувся: здалося йому, що це його батько стоїть у дверях і дивиться з-під острішкуватих брів. Чорне світло лилося з тих очей, а біла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя.

— Слава Йсу!

— Во віки віків! — відгукнувся Iлля.

— Чи дозволите, отче ігумене, грубу затопити? Iлля кивнув, і кудлата постать з тим величезним оберемком відступилася назад у сінці. Гримнули дрова об землю — Самійло вдарив кілька разів руками собі під пахви. Ілля взяв свічник і став на порозі.