Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович. Страница 14

— Ви часом не танкіст? — спитав Хлопець і подивився в долину, де стояв підбитий танк.

— Ні, я з піхоти, — відповів Володимир.

— Піхота — це не так цікаво, — сказав Хлопець. — Я б пішов у льотчики чи танкісти.

— Всі хлопці хочуть у льотчики чи танкісти.

— Ну, то я теж, як усі! — озвався Хлопець і, склавши дудочкою губи, засвистів.

— Де це ти навчився такої пісні? — спитав Володимир, підхоплюючи посвист.

— Це не пісня, а мелодія, — сказав Хлопець. — I вигадав я її сам…

Поніс свій посвист туди, угору, де стояв той загадковий дім, і Володимирові нічого не лишалося, як засвистіти й собі й рушити у бік зворотний. Гріло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та усмішка, яку він перейняв від нагірної принцеси. "Я виставився там не молодцем, — весело подумав він, — але, здається, це не мало значення!"

Звідси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються нею додому діти Олександри Панасівни. Спереду йшов підстарший син, засунувши під пахви по хлібині з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало його двоє дівчаток, кожна тримала по буханцю. Підстарший відламував від хлібини маленькі шматочки і кидав їх до рота, а дівчата йшли за ним і, певне, поспівували — Похитувалися в ході. I хоч були вони далеко, Володимир пізнав мелодію, що її плели там на вулиці два тоненькі голоси: була то та ж таки пісня, що її висвистував Хлопець. Можливо, розніс ту пісню по околиці вітер, заранжував її в хмарах, спустив додолу і вклав до вуха старшій дочці Олександри Панасівни. Старша навчила сестру меншу, а їх підслухало ще кілька дівчаток з вулиці. Володимир знав, що відсьогодні пісня ця почала свою мандрівку по землі — диво буде тільки в тому, що завтра Хлопець спуститься з гори і почує свою пісню в чужих устах. Можливо, він почує її вперше із вуст старшої дочки Олександри Панасівни, і, хто зна, може, він уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим поглядом, ясно здивувавшись із неї…

Володимир підійшов до міцних дубових воріт і побачив там незвичної форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспівали в глибині двері. Повна сива жінка, вже майже бабуся, вийшла на ганок і подивилася в його бік, приклавши до лоба долоню дашком.

— Вам кого? — спитала вона голосно.

— Я до вас, Маріє Яківно! — так само голосно відповів, не перестаючи подумки наспівувати Хлопцеву мелодію, Володимир. — Будь ласка, Маріє Яківно, відчиніть!

Вони сиділи в садку, і над ними тихо лопотіло листя. Літали метелики, обпадаючи квіти, як бджоли, і пили з них солодкий нектар. Тріпотіли крильцями, і чи через ті метелики, а чи від тихого лепету листя, здалося Володимирові, що повітря навкруги перламутрове.

Перед ним сиділа сива жінка і розповідала йому про школу, він попивав із великої білої філіжанки козине молоко й думав, що за ці два дні, які прожив на околиці, зовсім оновився. Думав, що все пережите схоже на сон, зараз уростав у інше життя і набирався спокою, яким дише на цій околиці кожна бадилина. Думав і про своє сходження на гору, і про ту неймовірну зустріч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева і стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небі, затуляючи часом сонце) світлотіні під ногами. Жінка, яка розповідала всілякі історії зі шкільного життя, нагадувала йому першу його вчительку, і він подумав, що стає підлеглим ще й цієї жінки. Стало зовсім добре від таких думок, тож дозволив собі ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горі. Було б йому неймовірно боляче прокинутися зараз й усвідомити, що все те йому наснилося, — він ще й досі серед сосон у польовому шпиталі і волає від болю, який шматує тіло. Бачить засипане зорями небо, і пливе звідти голубе трепетне сяйво. Ота й ота зоря, думає він, і є очі красуні з будинку на горі. Йде вона з невидимого в сутінку горба, спускається, як місяць, коли йому досить висіти в небі; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий козопас із шляхетним обличчям мусить бути зв'язаний з цим обійстям, де зараз сидить, як і з домом на горі. Адже недаремно, подумалося йому, двір Марії Яківни має ворота, які можуть існувати тільки в казках, і недаремно тут той спокій, що відчувається й на горі.

— Це в мене буде до вас єдине прохання, — сказала стара, — бо я тільки тоді по-справжньому живу, коли вчу першачків. Старші діти для мене не такі зрозумілі.

— То візьмете собі перший клас, — усміхнувся Володимир.

— Я хотіла б просити першачків і на той рік, — трохи зніяковіло проказала Марія Яківна.

Володимир засміявся. Було йому навдивовижу затишно.

— А колеги не заперечуватимуть?

— Ні, ні, вони не заперечуватимуть!

— Олександра Панасівна просить другий клас.

— Галина Iванівна може взяти третій чи четвертий.

— Школа наша — що ставок серед гаю, — незвідь-чому сказав Володимир…

Вони замовкли, а він допив молоко. Збагнув раптом, що все це йому не сниться, але той напій, що його випив, по-своєму хмільний. Весь світ став для нього теплий та золотистий, весь світ для нього заголубів.

Устав, щоб попрощатися, і раптом відчув у цьому обійсті якийсь незвичайний дух, а може, особливу якусь присутність. Озирнувся навдокіл, але не побачив нікого, хіба що лагідне обличчя Марії Яківни.

— А то не ваш чоловік, Маріє Яківно, кіз пасе? — спитав несподівано для себе.

— Мій, мій! — захитала радісно вчителька. — А знаєте, що мені здалось у першій хвилі? Думала, ви якийсь його родич!

Помалу відступав він у глибину зеленого сутінку, дощ шумів і плескотів, і дивився він сумно, а зелений сутінок розцвів несподіваним світлом — попереду лежала прозора куля, і він уже мав увійти до неї. Саме туди вела синя, мерехтлива дорога, по якій ішов, а позаду лишалася хата із печальною жінкою і з веселими дітьми; він весь час озирався — стояли вони за скляними стінами й були живі та рухливі. Котилися тіні, речі розмивались і ставали хитливо-драглисті, лишалася тільки ця синя дорога, якою ішов, і його незмінна туга, що йшла обіч, наче співподорожанин. Дивився на незбагненний світ кольорових смуг, що сплітались і розпліталися довкола, складалися мережі, розводнювалися дерева й гілки, виростали фіолетові й рожеві кущі і хиталися, неначе в воді. Густий синій мох обріс напівпрозорі кручі, і тільки синя дорога була гладка, наче з льоду. Він ледве йшов і бачив у тій гладіні відбиті тіні, обличчя, простягнуті руки і знесені чи скорчені ноги. Бачив замерзлі очі, розтулені вуста й блискучі зуби. Впізнавав знехотя всі ті обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, ті ймення, так само, як обличчя й очі. Найчастіше бачив обличчя Шурине — відчував у тому тлумі перш за все її. Загуслі шматки часу лежали обіч його синьої дороги — все минуле, повз яке він має зараз пройти, перш ніж дістанеться до прозорої, густо залитої перламутровим світлом кулі. Вона вабила його, як вабить залізо магніт, — невагомо плив по своїй дорозі, вже наперед відчуваючи щастя з'єднання із тим перламутром. Світло його душі, подумав він, вже прагне туди, але він ще повинен перейти цю дорогу і має ще не раз озирнутися. Тож ступав приповільнено, й озирався, й бачив дім із прозорими стінами, за якими святкують сімейне свято істоти, в яких залишив своє тіло. Вони майже відчужилися від нього, але не може дивитися на них байдужно. Iшов він і йшов. Озирався й тамував біль. Поруч ступала пишноволоса жінка — Туга його, а з другого боку — Сум, ще один його син. Того сина послала до нього із землі ота висока й не-помірно худа жінка, на оці якої замерз ясний кришталик сльози, і, може, саме через те так часто й безнадійно він озирався.