На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович. Страница 17

— Ти, брате, чудо сотворив! — сказав він Прохорові, і той засміявся задоволено.

— Це ввечері приходить плач, — мовив він, радісно поблискуючи очима, — ранок торжество нам несе!

Він подибав у келію, взяв ще дві випечені хлібини і, зігнувшись, бо мав спину згорблену, подибав до ігуменової келії. Йому зустрівся Нестор, той, що літописа написав; Прохор вклонився йому і подав хлібину, сказавши:

— Мені сьогодні велів янгол зняти із себе обітницю мовчання. На знак цього візьми собі хліб і спожий на здоров'я, бо сказав мені янгол: «Душе, багато добра в тебе відклалося за довгі годи! Покійся, їж, пий і веселися!»

Нестор приклав руки до грудей навхрест, вклонився Прохорові, тоді взяв хліб, поцілував і відломив із нього шматок; Прохор же пішов далі, сяючи ясною усмішкою і радіючи, як дитина. Єремія з Нестором пішли за ним слідцем, пощипуючи по дорозі хліб, і отак разом зайшли до келії ігумена. Прохор низько вклонився ігумену і сказав радісно:

— Мені звелів янгол, отче ігумене, зняти із себе обітницю мовчання.

— Як це сталося? — спитав ігумен.

— Він прилетів до мене у вигляді птаха. Сів і заспівав чудову пісню. Я зрозумів її…

— А може, то був тільки птах — не янгол?

— То був янгол, — впевнено сказав Прохор. — Бо саме цього ранку мені вдалося спекти хліб із лободи.

Він подав ігуменові хлібину, і була вона як справжня, тільки зелена.

— Як це тобі вдалося? — спитав ігумен.

— Я розтирав лободу руками, — смиренно сказав Прохор. — А потім залив водою і замісив, як тісто. Оросив те тісто власним потом, і воно почало сходити. Зійшло за півгодини і ще за півгодини випік я хліб…

— Переведемо тебе до пекарні, — сказав ігумен, відламавши і жуючи хліб. — Це добрий і пожиточний хліб. Служки збиратимуть лободу, а ти пектимеш. Прислужився ти собі, прислужися і братії.

— Це справді так, — сказали в один голос Єремія і Нестор. Тоді заплющив Прохор очі, а по обличчі його перебігла тінь.

Він зітхнув скрушно й похитав головою.

— Я був би щасливий, отче, — сказав він із сльозами на очах. — Але можу тільки п'ять хлібин за день випікати.

— Чому ж п'ять?

— Таку силу дав мені господь…

Був у той рік великий голод, люди поїли собак та котів, терли кору дерева і заспокоювали так шлунки. Саме в цей рік прийшло на вулиці Києва дивне знамення. В одну із літніх ночей стояв на вулицях тупіт, начебто бігали там коні, а насправді то рискали, наче коні, біси. Всі позачинялись у своїх будинках, але не спав ніхто, за вікнами звуки музики лунали: грали на сопілях, гуслях і били в бубони. Танцювали й гукали, підстрибували й гухали, співали пісень сороміцьких, чути було жіночий вискіт, і годі було вгадати, чи вискотіли перелякано, чи захоплено. Хто ж був сміливіший і поткнувся на вулицю, на того нападали біси і об'їдали з живого тіла, а з кісток робили свистілки і свистіли так, начебто світ мав рушитися. Люди сиділи, міцно позачинявшись у домах своїх, і, хоч у двері їхні стукано й кликано голосами сусідів та родичів, ніхто не осмілювався відчинити.

Того ж таки року висіявся кам'яний дощ і стояла серед неба мітла. З'явивсь у Києві волхов, який передрікав загибель світу, але його було посаджено у кліть.

Того ж таки року під осінь на вулицях з'явилося безліч мишей. Було їх так багато, що, коли переходили вони, вся земля покрилася сірими клубками, а кого застали в дорозі, той мусив притьма тікати, бо гризли вони немилосердно ноги коням і людям. Якийсь час можна було пересуватися по вулицях тільки з допомогою високих палиць, посередині яких набивано приступки — в той спосіб ходили раніше тільки в часи великої негоди. Чавили тими палицями мишей, бо де не ступали, там на мишу натрапляли, а тіла своїх загиблих мишва відразу пожирала. Вся та нечисть накинулася на сховища і за короткий час пожерла всі сховані й закопані припаси, прогризаючи навіть грубі колоди, проточуючи їх дірками, наче просвердлувавши. Настав відтак великий голод, і смерть налягла на людей.

Прохор продовжував своє діло, збираючи лободу. Виходив він із лантухом спозаранку, і вслід за ним вилітав чорногуз. Блукали вони по зарослих лободою горбах. Прохор різав лободу, а чорногуз поклепував дзьобом, стережучи його, а може, щось йому розповідав. Тоді говорив щось до чорногуза Прохор, і розмови ті назавжди лишилися таємницею, навіть Єремія не міг прокрастися до них близько й послухати їх: чорногуз був надто чутливий. Вряди-годи підкидував він дзьобом, і в повітрі змелькувала миша — чорногуз їх ковтав за ранок безліч. Прилітали на ті горби й чорногузиха з великими уже чорногузенятами і живилися вони там мишвою, оберігаючи в такий спосіб Прохора.

Розказували, що вивів мишей із Києва один сопіляр. Він заграв на сопіль і рушив із міста, а за ним посунули всі мишачі полчиська. Вони пропали так само, як і сопіляр, і вже ніколи не було на місто такого страшного нашестя. Сам сопіляр був київський житель із Подолу, і юна його жона очі за ним виплакала: лишилася-бо вдовою у вісімнадцять літ. У них померла в те літо дитина, і, оповідали, саме відчай і жаль надав сопілярові такої великої сили.

Прохор випікав уже десять хлібин, клав їх у мішок і йшов на Гору продавати той хліб. Гроші брав за хліб золоті; все. одно: хліб виривали йому з рук, а хто їв, не міг надивуватися із зеленого його кольору і чудового смаку.

Прохор уже випікав п'ятнадцять хлібин, коли застукав у його двері незнайомець, що так скаламутив потім його життя. Він стояв на порозі, височенний і худий, аж почорнілий, дивився на маленького ченчика, що постав у дверях, з якоїсь незбагненної висоти, і був настільки вищий від Прохора, що тихо мовлені його слова спершу не були Прохором почуті.

— Кажи голосніше, чоловіче добрий! — задер до нього бороду Прохор.

— Я взнав про твоє чудовне уміння, — сказав голосніше чоловік. — Навчи його мене, хочу рятувати тих, хто з голоду вмирає. З чого це ти робиш хліб?

Прохор ще вище задер бороду, хотів пильніше розгледіти чудного пришельця. А він і справді був дивний, височезний і худий і мав здоровенні очі, які світилися чи смутком великим, чи ласкою ще більшою.