На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович. Страница 23

— Бісівськими справами займаєшся, брате. Покинь це… Прохор почав зводитись із долівки. Він підійшов до столу і ковтнув із кухлика.

І з білого став йому світ рожевий, і обдивився він його здивовано-стуманіло, і стояв супроти нього рожевий чоловік, що похитував скрушно головою, а коли подивився на Прохора Єремія, то побачив: рожеві сльози котяться Прохору з очей, а борода його дрібно-дрібно труситься.

Вночі палав серед неба великий повний місяць і осявав землю так, що видно було кожну билину. Єремія довго стояв на своєму ґанкові і прислухався до сторожких нічних звуків.

Не спав у ту ніч і Прохор. Він довго сидів біля запаленого каганчика, а потім ще довше молився. Затим дістав із полиці більшого горщика, затиснув під пахвою і дмухнув на світло.

Ішов, зігнувшись, по вузькій стежці, і ноги його мокли від щедрої роси. Бурмотів під ніс молитви, часом зупинявся й дивився на місяць. Той тремтів серед неба і щедро лив на землю мертве світло.

Дійшов до проламу в паркані і вийшов за межі монастиря. Дорога, яку побачив у місячному сяйві, була біла, аж срібна. Він пішов помалу по тій дорозі і був під той час як великий чорний їжак. Пообіч дороги турлюкали земні жаби і на все горло стрекотіли цвіркуни. Прохор спустився до Хрещатого яру, а що був зморений, присів спочити на пеньку. Застиг і став чорним грибом, — поблимували тільки з-під куколя пильні, палахкотливі очі.

Знову подибав по дорозі, перебрався через місток над струмком і дійшов до міських воріт. До нього гукнув сторож, і він видав себе за мандрівного ченця.

— Ночуй тут до ранку, — сказав сторож, — наказано нікого вночі не пускати.

Прохор не сперечався. Сів, спершись об стіну, і поволі почав припадати росою.

— Слухай, отче, — обізвався сторож. — Задля чого хочеш у місто?

— Йду до ченців Ірининського монастиря, — сказав Прохор.

— Зайди сюди до мене і розкажи, що бачив у світі… Зарипіла хвіртка» і Прохор увійшов досередини. Розповідав сторожеві казки, і той слухав, розтуливши рота.

Вже під ранок пішов по порожніх міських вулицях. Ішов повільно, ледве перебираючи ногами. Від князівської гридниці аж сюди долинав гомін — бенкетували…

Якийсь пес вискочив насупроти Прохора, той всунув пальці до горщика і покропив собаку. І відразу перестав на нього насідати пес, а задивився вражено і спантеличено. Захитався п'яно й поплентав до свого двору.

Недалека була дорога, але надто довго долав її Прохор — сили в нього майже не лишилося. Зрештою опинився на пустищі, куди викидали міщани сміття. Блукав по ньому, доки не побачив те, чого шукав. У блідому, непевному світлі передрання побачив він купи попелу.

Кропив той попіл рідиною із горщика, шипів він і згортався, тоді білів, як біліє світанок, і вже поблискував у непевному світлі. Перед Прохором лежало кілька чималих куп іскристої солі…

Лишив для себе ковток рідини, але не пив зараз, а вклякнув тут, на смітнику, і почав молитися. Він молився, а заодно думав про своє життя і про те, що надто гірку й незаперечну правду сказав йому Лазар. Прохорові знову привиділося Лазареве обличчя, захотілося ще раз із ним побалакати. Був певний, що зараз вони б знайшли спільну мову.

А ще він думав, що життя людське швидке й перехідне і що він не зогледівся, як воно проминуло. Йому гостро заболіло серце, а сіль перед очима грала й мерехтіла від світла, — його все більше й більше проливалося на землю.

Коли зовсім розвидніло, він випив той ковток рідини, що лишав у горщику для себе. Відчув, що йому спадають із плечей літа. Відчув, що давно забута молодість повертається в тіло, і воно співає, наливаючись юним жаром.

Встав і побачив навколо себе не смітник, а поле, густо засіяне квітами. Побачив метеликів і чорногуза із сопіллю і почув чарівну музику. Тоді пішов просто на вулиці, не послуговуючись навіть кийком, а де зустрічав людину в бідній одежі, зупиняв її і казав:

— Поки пани твої сплять, іди на пустище і набери солі.

Йому спершу не вірили, але цікавіші пішли на звіди, і доки попросиналися пани міста, на смітнику побувало безліч люду. Всю сіль, розсипану там, було визбирано до дрібки.

Прохор же ледве додибав до брами. Він дійшов до містка через Хрещатицький струмок, але далі іти не зміг. Сів на пеньок і перетворився там у дерево…

Отаке почув я, раб божий Семен, про Прохора-лободника, череп якого мав нагоду оглядати в печерах. Своєї таємниці він не відкрив нікому, і хоч Єремія забрав після смерті старого всі його слоїки з настоями, ніхто не докопався, як же він їх виготовляв. Ніхто не взнав, чому так мало хліба з лободи міг він випекти і як саме робив він із попелу сіль.

Останній ковток напою випив Єремія зовсім недавно, але хліба з лободи випікати не міг, хоч витратив на те горщик рідини. Не міг він також витворити з попелу солі. Він шкодував за тим втраченим горщиком, бо ковток того напою, як свідчив він, знімав усі болі душевні, і, саме вживаючи напій, ставав Єремія прозорливий. Прохора ж за те, що не відкрив монастиреві своєї таємниці, було закопано без почестей, і тільки завдяки Полікарпу про нього почали говорити як про святого. Єремія ж ніде жодного поганого слова про Прохора не сказав.