На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович. Страница 27

— Чому мовчиш, брате? — спитав тихо Ісакій.

— Не свої слова ти щойно сказав, — відповів Агапіт. — Що там сталось у твоїй келії?

Він розповідав. Глухим, ламаним голосом, перериваючись і віддихуючись, бо дуже ще кволий був. Шепотів слова, які чув тоді, і йому перед очі знову з'явилася земля, вкрита леглим листям, яке сколихує п'яний і сумний вітер. Бився об їхні стіни той вітер, і вони спинилися в той мент, наче в лодії, що втрапила в негоду і не може виборсатися з хвиль. Агапіт засміявся:

— Диявол це стукав до твоєї душі. Хотів вибити з тебе віру, через це й сумнів посіяв.

— Чи може бути в диявола усмішка як сонце? — спитав Ісакій.

— Гординя тебе гложе, брате! Хто ти такий, щоб до тебе в твою нору сам бог завітав? Чи нема в нього більших і важливіших справ? Ти пилинка, мачинка у світі, яку може нести вітер, і немає діла до тебе богові. Він закони тільки поставляє, і немає нам більшого діла, як ті закони чтити. Таж навіть князь ніколи до тебе не зійде і не зважить на тебе, хіба б ти беззаконня учинив і мав би він тебе покарати. Дуже багато захотів, брате, від бога. Гординя це велика, і тобі молитися треба, щоб позбутися її.

— Коли бог до мене не може зійти, навіщо сходити до мене дияволові? — спитав у ту вітряну осінню ніч Ісакій. — Чому для диявола я не мачинка і не порох, а тільки для бога?

— Бог нас у своєму призорі тримає всіх разом, і тільки грішників він карає поодинці, — сказав розважно Агапіт. — Диявол же хоче кожного із нас грішниками поробити. Диявол у кожному із нас пробуває, тіло наше — диявол, а душа — божа, і хоче він повсякчас звоювати ту душу. Тому й упосліджуємо ми тіло своє й гнітимо, бо осідля його — диявол. Бог же наші душі пересіює, як борошно в ситі, і немає діла йому до окремої борошнини, хоч є діло до сміття в тому борошні.

Вдарявся об стіни келії вітер, бив в оболони і посвистував у бовдурі. Здавалося Ісакієві, що чує він, як з поблизького дерева осипається листя.

— І все ж таки щось тут не так, — сказав нарешті Ісакій. — Багато дияволові ти даєш, а мало богові. Скажи мені: хто і коли звістив людей, що саме так, як ми, треба богові служити?

— Ми живемо за уставом стародавнього Студійського монастиря, — сказав, уже нетерпеливлячись, Агапіт. — Життя наше — насліддя предків наших, і ми переймаємо незмінно їхній досвід служіння богу. Вірили так вони, віримо так і ми.

— А хто предкам нашим вказав, як маємо служити?

— Пророки, апостоли і сам Христос! — сказав гостро Агапіт.

І знову слухав Ісакій, як б'ється за стінами вітер, як хоче, а не може пробитися до них, начебто він щось знав сокровенне і хотів якось їм оповісти, і через це був надуміру моторний та рвучкий — в цю мить упало листя більше, ніж мало його упасти за цілу ніч.

— Щось не так тут, брате, — ледве чутно прошепотів Ісакій. — Не тіло наше основне в цьому світі, а любов. Існує тільки один неперехідний закон, поставлений богом: все, що любові суперечить, — зло це є. Все у світі на любов має мірятися, і боротися людина повинна не з собою, а за любов супроти ненависті: лю-бов-бо господь проповідував, а через нелюбов загинув. Смерть науки про любов, сказав мені господь, — ось його смерть, тому смерть його — гріхи наші. Хто ж бо життя творить, той неодмінно любов сіє, відтак і благословенний стає, а хто ненависть сіє, у шаті він князівській чи чернечій — диявол у ньому. Це сказав він мені там, і я повірив йому. Диявол не може вчити любові, бо цим би проти себе навчав.

Агапіт схопився з ложа. Засвітив у віконце місяць, і в тому примарному світлі постать його стала розколошкана й несамовита.

— Диявол усе може! — закричав він сердито. — Диявол може і любові навчати, бо любов, якої він навча, — угодна йому. Вона гірше зненависті може стати, та любов. Бо й любов буває лиха й добра!

— По плодах дерево пізнається, — тихо сказав Ісакій, все ще напружено прислухаючись до вітру за стіною. — А чи довго треба чекати, щоб дерево плід дало?

— Дурниці все це! — сказав роздратовано Агапіт. — Все воно в один надто складний клубок заплетено. Де любов починається, там уже й ненависть починає гніздитися, а де «енависть цілковита, там, як росток, і любов пророста. Немає єдиного виміру й простозначності!

— Оце і є те, що боротьбою бога і диявола зветься, — прошелестів, наче оте дерево за стінами, що на нього так нагло навалився вітер, Ісакій. — І я вірю в ще одне, брате Агапіте. Коли людина дивиться на небо, ясне і чисте, як шовк, вона не сумнівається, а знає, що воно таки чисте!

Наступного дня прийшли до Ісакія ігумен, Григорій-чудотворець, Микола, який став потім єпископом Тмутаракані, Нестор, що літопис написав, Єремія, Святоша, Федір і його дорадник Василь, Теофіл із братом, Онисифор і Лаврентій. Був серед них і Агапіт-лікар, і оточили вони сонмом ліжко, на якому лежав Ісакій.

— Іди з нами в церкву! — наказав ігумен. Ісакій лежав і дививсь у стелю.

Тоді ігумен перехрестив його.

— Брат Агапіт сповістив нам, які гріховні думки приходять до тебе, — сказав він. — Це диявол твою душу посів у печерах. Ми хочемо вилікувати тебе. Встань і йди до церкви!

— Я ще надто кволий, — сказав Ісакій. — Не чіпайте мене…

— Візьміть його і ведіть, — наказав ігумен і пішов до виходу. Тоді схопило Ісакія кілька рук, а він рвонувся, щоб звільнитися.

Але його зволочили з ложа й потягли. На те закричав він, заборсався і спробував кусати руки тим, що його волочили. Лаврентій, біснуватих укротитель, плеснув у повітрі бичем і потяг ним Ісакія по спині. Крикнув уражено Ісакій, і вже не чинив опору, а пішов похитуючись. Коли ж спотикався й падав, підхоплювали його вчасно під руки, а ззаду знову плескав бич. Відтак зривався на ноги Ісакій і пробував підбігти, боявся того бича за спиною, що поплескував і поплескував, а часом на плечі падав. Від того кричав Ісакій тонко й пронизливо…

А над ним світило блідо-синє, ніжне небо, і стояло в тому небі нерушне сонце, було воно сумне-пресумне, а в повітрі літали білі клапті павутини. Дерева начебто забули скидати листя, тільки горіли жовто й червоно, а листя, що вже упало, ніжно зітлівало. 1 від того стояв у повітрі своєрідний дух тонкого, зіпрілого прядива, грибів і вологої свіжості. Павутина сідала на людей, що йшли, волочачи хворого, але надто кволі й ненадійні були такі тенета.