На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович. Страница 66

— В якій це було печері? — спита» боярин.

— У Варязькій. Але я сам там копав і не знайшов нічого, не знайдете і ви…

Федір же в цей час балакав у своїй келії зі мною. Оповідав детально свою історію, і його голос був уподібнений до шуму жорна, та й не припиняв він і годі своєї безперервної роботи: крутив і крутив, а з-під каміння виточувалося біле борошно. Я дивився на те борошно, на дворі вив вітер, бо була тоді негода, і мені раптом стало затишно біля цього страждальця.

— Від первобуття свого ми надто віддаляємося, — сказав я, коли Федір замовк. — Замість того щоб природі уподібнюватися, ми суперечимо їй — звідси лихі наші пристрасті. Людське життя не завжди добрими вчинками вимірюємо, через що славимо лихих, а добрих забуваємо. Добрі ж учинки часто не з самої нашої природи виходять, а з розважку, щоб славу людську здобути, а відтак і ласку божу. Божа ж ласка — це не думка, яку витворюють про тебе люди, а спокій душі. Здобути ж спокій душі, нечистим бувши, годі, хоч лиходії позверх таки спокійні. Так, брате, він спокійний назовні, а не зсередини. Я й інше тобі скажу: той, хто себе мордує, сподіваючись зажити ласки божої, майже такий самий грішник, як і той, що лихо відверте чинить. Не проти природи своєї людина повинна іти, а за нею. Не вчи вишню родити малину, хай буде вишня вишнею, а малина малиною. Лихі ж учинки зчаста виникають у світі через те, що не навчені ми жити у злагоді із природою, частками якої ми є. Не випадати нам із неї треба, а вивищувати розумом своїм. Ось де справжня служба найвищій силі, під покровою якої живемо.

Федір легенько покивував головою.

— Так, так, — казав він. — Добрими вчинками хай буде людина суджена. Мені, правда, поки що не щастило. Навіть майно своє я роздав пройдисвітам. Знаєш, брате, — він поклав мені на руку долоню, — здається, одне добре діло я таки вчиню.

Я дивився на нього, обличчя його лагідно світилося.

— Забув я зовсім про той скарб, — додав Федір. — Забув навіки: для себе і для всіх. Бо скільки пристрастей лихих я б розпалив, коли б спробував його узяти. Василь за мною погнався б, щоб забити мене, на монастир той скарб віддати — не певен я, куди ті гроші підуть; князеві ті гроші видати: на лихі війни й на бенкети їх переведе.

Кажучи це, крутив він жорно, і воно безперервно вимелювало з себе борошно.

— Хочу я й монастир покинути, — тим-таки повільним голосом продовжував Федір. — Житиму із праці рук своїх і про спокій душі дбатиму. Чи можна назвати це, брате, добрим ділом?

— Воістину, — сказав я, бо це були й мої сокровенні думки.

В цей самий час, коли промовлялися ті слова, привів боярин Василя до князя.

— Скоріше схопіте того Федора, — із палом казав Василь, — і візьміте скарб. Коли ж він не стане давати, пригрозіть йому биттям та муками, коли ж і тоді не дасть, віддайте його на великі муки, а коли й тут не покориться, покличте мене, я перед вами викрию його…

— Гаразд, отче, — сказав зраділий князь. — Візьми за добру звістку оце! — він подав йому гривну. — Коли ж і справді дістанемо скарб, дістанеш і більшу мзду. Сідлайте коні! — наказав він отроку.

Задудніла в дворі труба, а за півгодини князь рушив із дружиною, наче на велике полювання чи війну.

Я вже вийшов із Федорової келії, але до своєї не дійшов, коли впали княжі отроки до монастирського двору і вмить оточили Федорову келію. Було це восени, я стояв біля засипаного листям Григорієвого саду й дивився. Зв'язаного Федора витягли з келії і кинули на коня. Звідусіль, збігалися ченці, та й ігумен уже поспішав назустріч воїнам. Князь поїхав до нього, скочив з коня і взяв благословення. Вони про щось розмовляли, бо довго стояли один супроти одного.

Тим часом поспішив я до Федора. Він лежав перекинутий через коня, і борода його звішувалася.

— Лиха година мене б'є, брате Семене, — сказав він натужно. — Молися за мене!

Коня підстьобнули, і той рушив. Князь сидів уже верхи, і дружина чвалом подалася до воріт, збиваючи копитами легле листя.

Я стояв серед двору скрижанілий і печальний. Адже він один з небагатьох був, той Федір, котрий справді хотів шукати спокою для душі. Натомість посміялася з нього доля, тож чи можемо ми до кінця збагнути цей світ, пристрасті людські й добро? Чи можемо ми в цьому світі щось збудувати довічніше цих сніжин, якими так густо виповнилося повітря, коли/на нас руїна може вдарити щохвилини потужна? Чи досить добрих намірів нам і діл та й чи ділом є святе поривання? Що є вічного й постійного в цьому світі, подумав я, і що лишиться від нас на віки і не упаде? Що в світі цьому загибелі й тліну не підлягає з того, що створено нами в умах і речах?

Так думав я, і мимовільні сльози текли мені по лицях: за щирим чоловіком я сумував, що міг би по-справжньому добрим бути.

— Розв'яжіте його! — наказав князь. — Я хочу з ним по доброму перемовитися.

Федора розв'язали, і він почав розтирати набряклі руки й ноги.

— Отче мій, — мовив лагідно князь. — Ти нам вибач, що ми повелися з тобою так безоглядно: нагальна потреба до того змусила. Тож скажи: чи правда те, що скарб ти знайшов? Я хочу поділити його з тобою, і будеш батьком батькові моєму та й мені.

— Я таки знайшов скарб, — без лукавства відповів Федір, — але сховано його надійно у печері.

— Чи ж багато там золота, срібла й коштовних посудин?

— Багато. Але воно залишиться сховане навіки.

— Чому не хочеш дати його мені? — спитав майже ніжно князь. — Чому не даєш мені, синові своєму? Візьмеш собі, скільки забажаєш…

Федір пересмикнувся й повернувся до вікна, за яким крутилися й витанцьовували сніжинки. Бліду жіночу постать він там побачив, крижану і неземну, що була схожа на його покійну дружину і яка тримала на руках маленьке крижане та голе дитя. Тільки не всміхалася цього разу до нього жінка — дивилася великими перестрашеними очима, а крижане маленьке дитя, певне, плакало, бо широко ротеня розтулило. По обличчю Федора перебігла тінь.

— Мені не треба нічого, — сказав він повільно. — Навіщо мені брати те, що мені не потрібно? Я вже вільний від багатства і не печалюся від того. А за тебе, княже, я боюся… Боюся, що, взявши той скарб, багато лиха й пристрастей через нього посієш.