Сповідь - Шевчук Валерий Александрович. Страница 10

Панотець гапонівської церкви любив вечорами записувати у грубу книгу все, що з ним трапилося. Цю книгу він вів, щоб пригашувати почуття, яке давно невигойно тривожило його душу. Відтоді, якпомерла дружина, з якою не надбав дітей, він жив одинаком. З людьми вдаватись у сокровенні балачки не любив, отож, боячись самоти та довгих вечорів, коли не ставало сили молитися, читати книги чи піклуватися господарством, хапливо поринав у хитросплетіння слів, що рвалися з-під його руки. Тоді йому здавалося, що морок, який наступає на нього зусібіч, не так його турбує. Адже мороком дихали вікна й кутки хат, чорна прірва розхиляла перед ним хащу — злякано запалював по кільканадцять свічок. Наймит давно хропів у комірчині, а панотець прикипав до столу, перед цим зазирнувши у штофа. Мандрував по білому паперовому полі і відчував себе мандрованцем. Писав, аж доки втома не зморювала його до решти; по тому, похитуючись, плуганився до ліжка і падав на нього як підкошений. Довго лежав, дивлячись, як горять свічки, і йому не хотілося їх гасити. Але боявся пожежі, тож вставав, збираючи рештки сили, і чавив вогники долонею. По тому увалювався в чорний морок, сподіваючись, що той прочиститься і почне грати барвами, як це у нього водилося. Тоді спокійно плавав поміж барвистих стьожок; інколи ця гра поєднувалась із грою звуків, і він мав змогу послухати напрочуд заспокійливу музику — це означало, що сьогодні морок він зумів побороти. Вранці ж було йому завжди недобре: боліла голова, тремтіли руки й вуста, мусив похмелитися, щоб дійти до тями.

Цього вечора він писав, може, довше від звичайного. Темінь густим крепом заліпила вікна, і панотець, пишучи, вряди-годи тягся до заповітного штофика, щоб плеснути в чарку палючої рідини. Ковтав і знову брався до пера — писалося легко. Але в якийсь мент незвідана сила примусила його встати з-за столу. Раптом забув, що боїться темряви і що найкраще витримувати щоденний поєдинок з нею в цій освітленій хатині. Перейшов покій і виступив надвір.

Стояла рання осінь. Від саду пахло зів'ялим листям та вишневим глеєм. Зорі кришилися над головою, обсипаючи світ своїм пилком. Панотець глибоко вдихав повітря і відчував, що починає незвідь од чого хвилюватися. Був підхмелений, і йому раптом здалося, що даремно боїться темряви й тиші: світ навдокіл прегарний. Оце тріпотіння зірок, густий, пряний запах саду, оця ніжна тканка вечора — що може бути ліпше і чи є що повабніше? Довго стояв, похитуючись, — дивне почуття увіллялося йому в душу, як повінь.

То був короткий мент, але тоді він уперше за довгі роки відчув щось подібне до затамованої радості. Зрештою, він не встиг напитися її благоти. Наступної хвилі уздрів видіння. Серед неба над усесвітом провисла велетенська вага. Важниці похитувалися і ніяк не могли врівноважитися — тримала їх біла зоряна рука. Панотець упав на коліна, звів голову, і йому засипало очі зірковим пилом, а може, роса покрила зіниці — був-бо підхмелений. Вага, яку так несподівано уздрів, закрутилася навколо ості, і він побачив на її тарелях дрібненькі постаті. Люди на вазі були голі, витягували довгі шиї, а очі широко порозплющували.

— Це чудо, — сказав панотець, упираючись спиною об задвірок і відчуваючи, як йому терпне шкіра по цілому тілу. — Це чудо, явлене навмисно для мене…

Відірвався від стіни й подибав у сад до вишні, на якій бачив удень золотисті гулі глею. Налапав у темноті одну з них і відламав. Кинув до рота й почав жувати, відчуваючи смак осені.

— Я все знаю й так, — сказав він чи, власне, пробурмотів, адже мав рот, повний глею. — Кожен з нас грішний, а я найбільше. Я все знаю й так…

Зирнув у небо, але ваги уже не було. Але не подумав, що то гра його захмеленої уяви — непотрібно йому це! Жував глей, котрий пахнув осінню і мав смак пори зів'ялого листя — йому досить того. Міг би стояти тут, у садку, де химерно поспліталося гілля, із заліпленим ротом, а міг би обійняти й дерево, як рідного брата.

— Слухайте мене, брати мої, — сказав чи пробурмотів він до дерев, — я хочу провістити вам велику правду. Не думайте, що лихі вчинки пропадають. Не думайте, що, коли ви забули про вчинене вами зло, воно вмерло. Не думайте, що тих ваг не існує. Не думайте, що таємне можна сховати. Коли не розрізняєте ви, що добре, а що погане у світі, не думайте, що ви обійшли закон.

Панотець ковтнув розжований глей і раптом підморгнув найяскравішій зірці.

— Ти гадаєш, око небесне, — сказав він, — що я сліпий, а не сліпий я. Думаєш, що я глухий, а в мене добре чують вуха. Думаєш, що маю я затверділу душу, а вона в мене плаче щодня. Одне тільки правда: я вичерпаний. Я ниций, око небесне, і в цьому, здається, найбільша моя вина.