Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович. Страница 27

– Ніхто не знає. Князь заборонив під страхом смерти зазирати до вікон. А мені так кортить! Як ти думаєш, коли я зазирну тихесенько до вікна – ніхто ж не дізнається?

– Хочеться тобі! Коли він заборонив, певно були на те причини.

– А ти візьмеш мене на плечі і я гляну. Добре? Лише одним оком.

І вона так вчепилася в парубка, що той врешті піддався, взяв її на плечі й дівчина зазирнула до вікна. Те, що вона побачила, перехопило їй подих. В залі за столами, що були заставлені чудернацькими наїдками, бенкетували маленькі чоловічки. На великому кріслі розмістилася ціла капела музикантів, а посеред зали витанцьовували дрібнолюдки в святковому вбранні. І може б усе обійшлося, якби одна річ не розвеселила дівчину: дрібнолюдки були босі. Уявляєте собі – в розшитих золотом кунтушах, з гудзиками-перлинками, в капелюхах з пір'ям і квітами, у штанцях з найтоншого єдвабу – і босі!

Ну як же тут не розсміятися! І панночка залилася таким дзвінким сміхом, що дрібнолюдки вмить припинили бенкетувати. Музики вмовкли, пари завмерли. А один роззлючений чоловічок, що був батьком нареченої, вигукнув:

– Погане дівчисько! За те, що підглядала за нами, будеш покарана! Ти нікому не зможеш розповісти про те, що тут побачила. А по смерти блукатимеш замком, доки він буде стояти!

По тих словах світло згасло і дрібнолюдки розбіглися.

Хлопець опустив дівчину на землю і пробував її розпитати, що ж вона побачила таке, від чого уся побіліла. Але та не змогла видушити з себе ані слова. Закляття відібрало їй мову.

Вранці князь зайшов до зали і побачив на стіні напис: „Донька садівника зіпсувала нам забаву”.

Розлючений князь хотів дівчину покарати, але побачив, що вона вже й так покарана, і облишив її. Немова довго не пожила, почала хворіти, сохнути, аж врешті померла, а по смерти її привид ночами тинявся замком.

Минуло чимало літ. Замок, втративши господарів, до решти вилюднів і занепав. У ньому селилися сови та кажани. В тріщинах попроростали кущі, дах осипався, і вітер з дощем хазяйнували тепер. Та ще привид дівчини в зеленій сукні з являвся то тут, то там.

Люди остерігалися старого запустілого Городища. Вночі можна було почути плач Зеленої панни. Тривало так доти, доки замок не перетворився на безнадійну руїну. Камінням його мостили дорогу і не відважувалися використовувати на будові. Всі вірили, що з тим камінням може перейти до нової хати і неприкаяний дух дівчини.

Звідтоді від замку й людей, що жили у ньому, зосталася тільки назва гори – Городище. Хоча, кажуть, і досі деколи чути стогін, що лунає з її глибин – мовби плаче хтось, але дуже тихо.

Одного разу попри Городище, на якому ще виднілися руїни старого замку, йшов собі молодий столяр з Брюхович. Був пізній вечір. Раптом почувся шелест, і ніжний дівочий голос покликав його. Столяр озирнувся і побачив панну, що виходила з-за кущів рожі. Місячне сяйво освітило її пишне солом'яної барви волосся, яке спадало на зелену сукню.

– Хто ти? – тремтячим голосом спитав столяр.

– Я донька садівника, який служив колись у нашому замку.

– А-а, я чув про тебе, – згадував столяр стару легенду. – Ти й досі не маєш спокою?

– Ні. Я живу в цих руїнах і чекаю на того, хто мене визволить.

– То тебе можна визволити? Скажи як, і я спробую.

– Я вчасне й хочу тебе про це попросити. Спочатку мусиш піти до сповіді і дістати відпущення гріхів, а Великоднього ранку, щойно зійде сонце, чекай мене тут. Та не забудь принести рушника з церковного вівтаря. А далі я вже тобі, скажу, що робити.

На прощання панна насипала столярові повні кишені золота.

На Великдень вдосвіта хлопець уже чекав на горі Зелену панну.

– Все зробив, як я просила? – спитала вона, з'явившись перед ним, мовби з-під землі.

– Все.

– Ну тепер чекай, поки я не скажу, що настав час. Тоді закинь мені на шию рушника і міцно тримай обидва кінці. Що б зі мною не було, а ти мусиш вистояти, не злякатися. Інакше я знову піду під землю на цілих сто літ.

Поволі розвиднілося. Здалини прилинули церковні дзвони. На верхів'ї Городища стелилася сиза мряка. І ось дівчина, мов зі сну стрепенулася, іі крикнула:

– Тримай мене!

Хлопець миттю накинув рушника і міцно вхопився за обидва кінці. А панна почала перетворюватись в різних чудовиськ – то в чорта, то в зміюку, то у велетенського кажана. Чудовиська гарчали на столяра, сичали, цвиркали слиною. І врешті він, пробуючи відхилитися, випустив з руки один кінець рушника. Тієї ж миті потвора перетворилася на Зелену панну, котра, заливаючись слізьми, почала провалюватися в землю, наче в трясовину.

Столяр кинувся, було, її рятувати, але шалений вітер вдарив ним об каміння. Коли він отямився, серед руїн не було вже ані сліду по Зеленій панні. Лише раз на сто років має вона змогу порятуватися, коли стріне відважного лицаря. Та, либонь, і досі карається в підземеллях.

Один мисливець, блукаючи лісом у пошуках здобичі, почув жіночий плач. Він пішов на голос і побачив гарну молоду жінку, її довге зеленаве волосся заплуталося в кущах терну. Як не силкувалася вона його розплутати – все намарне.

Мисливець узяв ножа і пообтинав галузки, а тоді поволі гілочка за гілочкою розплутав усе – волосся. Поки він займався цією марудною роботою, вони розговорилися і виявилося, що перед ним Лісова пані.

– Я хочу тебе обдарувати за те, що ти мене звільнив. Віднині будеш кожної неділі вбивати два оленя і два кабани

Мисливець дуже втішився і вже хотів, було, йти, як помітив на собі пильний погляд Лісової пані.

– У тебе є дружина? – спитала вона.

– Ні. Я такий бідний, що ніяка за мене не пішла.

– У мене в нетрях лісу розкішний палац. Хочеш жити зі мною?

Але мисливець знав, що говорять старі люди про любов Лісової пані. Її любов висотує силу з кожного, хто піддається на її чари. І мисливець відмовився. Тепер, коли він буде мати здобич, то зможе одружитися з дівчиною, яку любить. Вони попрощались, і з тих пір щонеділі мисливець впольовував два оленя і два кабани. Хутко розбагатів і одружився. Але Лісова пані затамувала образу і тільки чекала нагоди помститися.