Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 7

з поблажливою міною яке повчальне слівце — ти б, сестро, не клала на цю керсетку червоних зубчиків, бо надто вже одностайно виходить, — сміх, та й годі, що тут ще скажеш!… І ще її трохи конозило від того, як Оленка приймає її гроші — спокійно, наче їй належиться, — ти б хоч спасибі сказала, втручалася й Марія, — у відповідь менша дивилася на сестру з матір'ю отим своїм повільним, здивованим поглядом, який хоч кому замурував би рота: ох і розпестив тебе батечко, дівчино, комусь-то кислиці сняться! — Оленка тільки поводила плечима, і по лиці їй перебігала тінь вдоволеного усміху — ніби наперед тішилася думкою, як то невідомому «комусь» ті кислиці смакуватимуть.

У Ганнусі тепер дедалі, то більше визрівало почуття, ніби батьківська хата випихає її з себе, — і не самим лише мовчки погодженим вичікуванням батька й сестри, аж їй часом здавалося, ніби вони крадьки вимінюють за її спиною змовницькі погляди, й вона привчилась різко обертатися — від печі, від коловорота, чи коло чого там поралась, — аби їх підловити, чого їй, правда, ні разу не вдалося, тільки Оленка спитала була насмішкувато: чого це ти сіпаєшся? — тим остаточно зміцнивши її глуху підозру, не підозру навіть, а радше змисел, як у молодого звіря, що ще не тямить початку ловів, але пастренчується, занюшивши з вітром дух хортів, — одначе не тільки це гнітило, помалу-малу перетворюючи хату на якусь подобу темного льоху, куди вступала тепер хіба на ніч, і то — як до буцегарні, — а ще й непомірно зросла самоправність сестри, котра, підперта батьком, трималася зовсім як молода господиня, а не як друга з черги дочка на виданні, і її постійна, в усьому, невідліпно-в'язка і якась надзвичайно певна себе присутність затроювала Ганнусі повітря. До того ж, почавши вчащати на вулицю, Оленка дуже скоро обросла товаришками, вони ходили в гурті, таким собі заквітчаним, хитливим-сміхотливим випогроном, якому ще тільки належало бути розскубаним нарізно, по ягідці, жадібними парубоцькими руками, — І аннусю ж загалом уважано за гордівницю й трактовано хоч і шанобливо, проте на віддалі, — сама її врода вирізняла її з-поміж будь-якого гурта: варт було, приміром, на свят-вечір якому язикатому господареві, до якого завітали з колядою, легкомисно кинути дівчатам — ану-но, підставляйте міха, хто в вас за міхоношу — ов, а я думав, оця, найгарніша, — як Ганнуся, одним тим словом вирвана з гурта, вмить почувала себе мов серед темного бору — оточеною з маху вознесеним чагарником загальної безмовної неприязні, ніби товаришки разом з'єднували руки, утворюючи коло, в якому для неї не було місця, — достоту так, як завжди виходило на забаві: круг неї водили танок на гаївки, вбирали на Лелю й на «тополю», вона незмінно несла і перший сніп, і обжинковий вінок, тобто була між дівчатами наче обрана напоказ, для похвальби, — найприкметніша, але від того мовби й не своя, а — осторонь від решти: недарма ж із місяцем на лобі, як думала собі на самоті, коли од тої одрізнености (часами!) робилось таки важко на серці, і вона, вертаючи з вечорниць чи з вулиці, підступалася до вмурованого в стіну люстерка, наново розглядаючи місячну познаку у себе в косах, і та бачилася їй заспокійливою, бо непохитною обіцянкою якоїсь великої й незабарної винагороди.

Вона завжди любила купатися — любила, як вода ніжить тіло, як лоскотно вступає в нього, так напрочуд чуло голублячи найпотаємнішими, найсоромітнішими дотиками, — тепер їй додалася до того ще одна втіха, якій, аби на те її воля, могла б віддаватися годинами — ото, жахалася собі жартома, розледащіла б! — вона полюбила розглядати своє оголене тіло, дивуючись на нього як на щось стороннє: все було таким делікатним і досконалим, від підйому ступні й далі, вгору, по мов єдиним рухом сницарського різця викарбуваній хвильній лінїї литки й стегна, аж їй переймало віддих, — живіт нагадував кшталтами церковну чашу з Святими Дарами: вперше зробивши це відкриття, вона злякано сахнулась була такої богозне-важної думки, одначе щоразу, спускаючи очі вділ, натрапляла на той самий вид: ніжного, перлистого відсвіту широка чаша з пологими боками, вона справді була тут, при ній, у ній — була нею, куди ж од того дінешся, і в самому цьому мимовільному, наче ж і незалежному од неї блюзнірстві мерехтіла, діамантами на дні провалля, така страшна й солодка краса, що, здавалось, іно зазирни глибше — і знепритомнієш: більше ніж будь-коли Ганнуся почувала себе вартою пісні — не просто чиєісь великої й тужної, завбільшки з життя, любови, виспіваної на голос, як тоді вночі батьком — до матері: тепер вона розуміла, що до матері, тільки такого їй було мало, бо як же, справді, помислити, щоб така краса та дісталась комусь одному, ще й на всенький вік, та той один мав би вмерти від щастя на місці, лиш раз її такою побачивши, як відбивалася в гладенькому річковому плесі, лиш раз доторкнувшись до цїї саєтової шкіри, прохолодної й водночас ніби зігрітої зсередини, — жодного із знайомих їй парубків не випадало й подумки на таке приміряти, — ні, не нової туги в старих словах їй праглося, а — нової пісні, спеціально задля неї складеної, такої, що проймала б кожного, як приском попід шкіру, оцим-от якраз відчуттям намацально приступної святощі, — відчуттям грішним, страшним і солодким, з безодні якого мерехтіла би повік жаданою — вона, Ганнуся: Ганна-панна. Вербо яра, відчинися, Ганна-панна йде, — шепотіла, заходячи в берег і розпускаючи пояса до купелі, а в думці маючи — відчинися, крутий бережечку, розкрийся, жовтий пісочку, розступися, глибока річко, — все, все довкруги мало податися їй назустріч, розгортаючись на всю шир, сміючись-вітаючись, плескочучи в долоні, берег — листом, ріка — хвилею, птахи — щебетом, і так воно й зчинялося на її появу, все приходило в рух аж до самих земних надр, де, мов бджоли в нічному вулику, сонно дзумчали укриті джерела, — під такі хвилини їй здавалось, ніби чує всю землю ген до самого моря, якби припасти вухом, можна б почути і вершника в степу, і чумака на шляху, і, скупчившись думкою, завиграшки відвалити якому мандрівцеві каменя з дороги або, навпаки, зненацька її загородити — цього вона, правда, ніколи не робила, але сама свідомість такої спромоги, як і достоту безлічі — цілого всесвіту! — інших, котрими можна було бавитися досхочу, сповнювала її всеньку, аж до кінчиків пальців (у пучках починало нетерпляче поколювати) несамовито буйною, шумуючою снагою, і на її гребені вона з гострим криком шубовскала з берега в річку, негодна довше утримувати в собі безужиточно такого надміру щастя, — з очерету їй підухкували дражнячись русалки — ух-ух, солом'яний дух, — і вода скипала довкруги тіла білою піною, ніби од розжареного заліза, коли виринала на поверхню, — ба брешете! — закинувши голову в плавуче небо, відгукувалась до русалок, голос розлягався далеко над водою: бо й справді брехало чортове насіння, дух од неї був не солом'яний — хатній, — а якраз навпаки, полиновий, вона давно взяла собі за звичку натиратися всюди полином, і при поясі носила пучечок, тим-то вони, відай, і сердилися, і навіть на очі ніколи не показувалися, тільки ото пугукали з очерету, — але незло, скорше навіть сумовито — ніби теж, на свій спосіб, її вітали — віддаючи данину її непереможності.