Let my people go - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 24

Беспрєдєл — це коли жити не можна, а винних нема, бо винні всі. Інженер у ЖЕКу, що за 30 — 50$ хабаря підписує дозвіл на перебудову квартири, газівник, якому начхати, як там той газ витікає, нуворіші, які ту квартиру перебудовували, міськрада, яка дозволяє перебудовувати все що завгодно й кому завгодно, — кожен зосібна обурився б, якби його назвали убивцею. І кожен зосібна доклався до результату — перетворення, за кілька хвилин, блискучої молодої жінки — на труп.

Кожен із нас щоденно примножує зло — а вже резервуари, в яких накопичуються наші сумарні зусилля, щоб певної миті прорватись і забрати чиєсь життя, нам невидимі — поки не вибухнуть.

31 грудня 2003

«Скоро будут Сталина оживлять!» — кричить старий (на пошті). — «Зря смеетесь: сердце будут ему вставлять, душу…»

Не пам'ятаю такого смурного передноворіччя — в супермаркеті черга, довжелезна — і як у похоронному бюро: жодної усмішки. (Розмова з водіями, які вчора підвозили, один з освітою — істфак — «Пир во время Кучми!», другий — «народ» — ні на що, власне, крім мирно-забезпеченого життя, не претендує, але настрій занепаду відбив точніше: «несправедливость … на кого ровняться?» — почуття моральної кривди. Але обоє згодні з тим, що треба — «стрелять», і зловтішно на це чекають.)

М. дзвонить: у Львові затриманий Іващишин. І що робити? Нічого, він просто дзвонить, щоб не самому лайно їсти. Оце типово.

Наймудріший висновок — Кука: «бережіть здоровля! Бо то такі люди, як Ви, на здоровля звичайно не вважають, а потім швидко згоряють. Бережіть». Слушно: все це треба витримати, крізь усе це пройти — і духа пронести.

11 січня 2004

«…» «Збої сну» по місті — масові, способів технотронного впливу на мізки — десятки вже (до 20-ти), в Росії зареєстровано «регіональні сни» і дискутувався «закон про захист ноосфери» «…» Входження в ніч. Що да, то да.

1 березня 2004

…І в цьому місці вірша мене обкакала ворона. Апотеоза.

Вперше від 10-ти років: люди в транспорті знов починають лаятись . Поганий знак.

Значить, моє «хоч не живи» — не від глухоти довкола, не від замкнености «писком в реальність» (яка, крім прикрощів, нічого не дає, тільки те, що сама витиснеш «…»), — а від моєї «пилососистости», як каже Р.: я чую в повітрі цей наростаючий стогін, енергетичну зміну — на гірше.

5 березня 2004

Відчиняю двері маршрутки:

— Ви по Суворова їдете чи по Московській?

Водій (щиро — як шапкою об землю):

— А я там знаю, куди я їду!… Отак-о прямо перед собою… куди очі дивляться…

25 березня 2004

Вчора хлопець-таксист, везучи до посольства, розказував «…», — хоч фільм знімай, хоч повість пиши, поепізодно… «Вот здесь, на Печерске, я люблю… Тут есть один сын богатых родителей, он в магазин за хлебом на такси ездит… Вызывает, заказ — ми курьерские заказы тоже принимаем — привезти ему батон и пакет сока… А вот чего я никогда не забуду — это как возле Сенного, из притока голубых, батюшку забирал — из Московского патриархата… Ничего не соображал, видно, наркотик ему там какой-то вкачали, посреди дороги очухался — а где моя папка, а где мои деньги, а ты кто такой?… Привез — там другой батюшка, с матушкой, вытащили его, просит — ты ж никому не рассказывай… А другого вез с российского консульства до Лавры, тот тоже начал: пиво у вас хорошее, и телки… и деньги мне тоже нравятся — достает целый мешок новеньких гривен, по одной монетке… Говорю — это вы у себя в Лавре печатаете? — он, правда, промолчал…»

30 квітня 2004 [Брюссель, Українська місія при НАТО]

Дивна річ: ці люди справді роблять державну роботу, всерйоз. Генерал, який дякував за «Сестро, сестро» і розповідав, як його «зачепило» і «взяло за душу», — той, який до 1989-го був комуністом і ревним совковим служакою і навіть мови рідної не знав, — це генерал моєї армії, моєї держави — отака вона є, а де тобі взяти іншої?… «…» Вони неотесані, так, — вони не вчились по Гарвардах, і не читали в дитинстві тих книжок, що ти, — «как покойничка кормили [так он й выглядит]», — але в межах свого розуміння вони щиро хочуть добра цій країні, проблема тільки в тому, що немає їм інтелектуального контрбалансу, який би їх «підреґульовував»… «Сбылось проклятье старика»: ми стали державною нацією, саме так. А от культурною через те — ніт, не стали.

16 травня 04 [Відень]

Сон (кому що болить!): спершу Янукович — на якійсь міжнародній зустрічі, перекладачка нарікає, що мучиться, бо той не знає багатьох слів, зокрема «терпіння», і вона мусить весь час його редагувати; я розминаюся з ним у дверях, роблю йому очка (!), він весь у чорному, не тільки костюм, а й сорочка, — а потім Путін, з дружиною, які приїздять в Україну і зупиняються переночувати в мене (!), лежать на моєму ліжку, на власних, правда, махрових простирадл ах-рушниках, і Путін хвалиться мені, що вони «іменні» — кожне дарувалося йому в нагороду за викриття якогось агента, що на них і написано (!), і я до ранку сиджу з ними на їхніх гебістських рушниках і проваджу світську бесіду, питаюся, чи Путін розуміє українську мову, він відказує — а чого ж там, мовляв, не розуміти…

Все— таки нічого, нічого не можна «проскочити» -жодного історичного етапу, щоб отак просто взяти і «забути» борзенько, як оці 10 років наших, — хоч через 10 років, а полізуть «Януковичі», і питання про люстрацію" повернеться і воздвигнеться наново, в усій своїй красі…

Тільки — хто його ставитиме?! Хто?!!

26 травня 2004 [Відень]

Чи це на тлі мого тотального депресняку у мене «вибіркове бачення», що тільки тривожні сигнали чіпляють із довкілля, чи воно правда, зле на цьому світі?

Дорогою до Грацу в купе красень перс (20 років живе в Німеччині) розповів: 10 років тому німецькому поліціянтові хабаря запропонувати — і не думай. А тепер — в порядку. «Навчилися». «…»