Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 10

"Слухай, — казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як ото з гнiтючої нiчної мовчанки — руку пiд ковдрою, коли лежав поруч, зачаєний без сну: — а може, ти мене просто — й не любив?". Бо тодi справдi було б простiше: легше. Але вiн повертав до неї надтрiснуте гiрким усмiхом обличчя — Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом, запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, — дивився очима хворої тварини: "Вже знов починаєш нагружати?"

Прости. Любив, я знаю, — любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як мишцi — окрушинами пiд стiл, — тiльки промiнний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором’язливим, грубувато-хлоп’яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi, заскочивши його при полотнi, а це було — що бурнути вiдро води на сонного: сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! — i вже наступної митi -впiз-нав! — оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись таким, як тодi, вночi, — i як тодi, коли знiмав з вiтрової шиби ще цiлого автомобiля мої прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала їх повсюди, хапливо заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! — i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiннє листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у мої книжки (перший автограф був — при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", — i майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi — вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, — завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi духом:

"Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм.
(Руки голоднi, i губи голоднi).
Жоден з нас двох не помер молодим
Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi":

"Знаєш, — патякала, ох як же легкомисно, раз уночi, — а не треба нам одружуватись!" — "Чого?" — закляк, як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках: золотко моє, хлопчик настрашений! — "А — давай лiпше побратаємось", — веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну розумiється, жарт! — а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманої молодо-стi непорозумiло-темнi рядки — нiколи не давала в друк! — у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорно-книжник", котрого зроду ж не мала: мала — друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! — мала мужа, який навчив приймати й шанувати — вклоняюсь доземно, без дурникiв! — любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, — а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись:

"Брате мiй, чорнокнижник,
Де ти тепер єси?
Судитимуть нас без знижок
На те, що "такi часи":
Не цi— от, в чорних сутанах,
Не кат iз лезом рудим —
Судитимуть тi, що настануть,
Коли розвiється дим.
Проб’ються травинки гострi
Крiзь мертвi, отверзтi роти,
В мої обгорiлi костi
Сядуть грати чорти,
I мiсце моєї страти
Парканом крутим обнесуть.
Який тодi нас, мiй брате,
Чекає посмертний суд?"

Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от, "бiльше, нiж брат", — це i є "брат-чорнокнижник": мала б зразу впi-знати, та що там мулитись, i впiзнала зразу — щойно забачивши той його цикл iз вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на золотi, пiсенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнутi, плавко так, полотно за полотном, — про-стоволосi жiнки в додiльних бiлих сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися iс-кри, як чесалася!) — що вони роблять, чи село од чуми об’орюють? Нi, щось темнiше, ризиковнiше, i мета неясна — дзюрить, стiкаючи в миску, менструальна кров, б’ється пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, i, єдиний з усiх, робив це, ах холєра, — аж слину крiзь стятi зуби всичала з захвату! — лiпше за мене: глибше, поту-жнiше, та йолки, просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного — полотно за полотном, як систола-дiастола, — дихання, плив у потоцi, до якого я доскакувала — проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! — "Пане Миколо, що тут мається на ува-зi? — дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на ши-плячих, проте все ж таки, "из уважения к объекту", з укра-їнської не злазячи, заїжджа, як i ти, київська iскуствоєдка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками, дiйсно гарними, космики за вушко — жодна мистецька збiганка без них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось його неподiльної уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою навзаводи: — Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр’я?" Вiн стримано кивав — i тим нiби вступав з тобою у змову; "А який саме?" — "Про це не можна говорити", — вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це тайна, твоя i моя, — печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок, мовчок).

"Бачиш, — показував їй, у перших тижнях спiв-життя — нова країна, новий континент, тепер усе буде по-новому, з чистої сторiнки, еге ж, — чи не першого нового, не "з запасникiв", шкiца, туш-перо: — дивись, манюня, це — любов". Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобiта, лежала на посте-лi ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже потiм…) i грала на скрипочку ("Це що, — видихнула з сардонiчним смiшком: вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, — метафора мастурбацiї?" — "Може бути, — згодився безтурботно, пустивши проз вуха її наїзд: надто зосереджений був на шкiцевi: — це з одної польської пiсеньки, я колись почув, запам’ятав собi"); низ живота їй цнотливо затуляв розпластаний, густо заштрихований котик — ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн сам ("Ось тут ти й попалась! — зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши, що вона за схiдним гороскопом — Миша: — Тому що я — Кiт!" — гм, з котами в неї складалось не вельми, взагалi-то вона волi-ла собак, нiколи не пропускала нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але тодi — тодi заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутненої небезпеки, i це було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не втечеш уже, — тiльки на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись: а що, як котик, вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди пазурi?…); в ногах лiжка стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому сидiла птичка з обручкою в дзьобi ("От приїду — окрутимось!" — образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зумiла додзвонитись — по тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як повiльно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазнi снiги, витiкаючи з неї, наче пасока з умiло прохромленого тiла, її любов, аж скупчилася в останнiй вогненнiй точцi: тiльки б вiн був живий! — i, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спiльних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, i почувши знайомий голос, що воркотiв безсоромним задоволенням: "Шалено радий чути вас, панi", — вибухла, как фурiя, трохи не матом — а вiн, виявляється, був черговий раз розбився, акурат перед її вiд’їздом, звалився вночi зi сходiв на купу брухту, поламав ребра, досi ходить у корсетi, ой блiн! — затулила рота долонею, зблиском згадавши свiй, фiзiологiчно якийсь тяжко вiдразний, сон: мовби тримає в руках його гiпсове погруддя, котре страхiтливо ворушить губами, та що ж це таке, справдi! добре, буде тобi, чувак, виклик до Америки, буде стипендiя, виставка в Нью-Йорку, музика — жiнки — шампанське, все буде, — лиш оте "окрутимось" порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилцi серед оперової увертюри: не те, не те — не тi слова!).Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка — "це в них любов", i шкiц, здалось їй, таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю якого-не-якого тепла (в остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже по розривi, воно цiлком звiтрилось — постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй пустелi, i коли картина простояла нiч у "бейсментi" в бiдолашного Марка, вкiнець забембаного цими психованими українськими генiями, то на ранок на нiй знайшли здохлого павука — от i було налiпити його на полотно, десь мiж котиком i птичкою, саме його там i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе, постав другий шкiц — та сама дама, в дзеркально протилежнiй позицiї, простяглася на велетенському, до бiлого обгризеному маслаковi: "Це її останнiй мужчина, — прокоментував лиховiсно, — вона його з’їла". В кольорi тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною блiдiстю, а жiнка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте, пожежно-руде волосся. Такий собi диптих. Iсторiя одного кохання, так би мовити. "Цей наш роман", — колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i вiн, не пiдводячи на неї втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: "Це не роман. Це щось iнше".