Я, Мілена - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 7

Але ж вона її заріже, — наздогнала Мілену на бігу серед коридора наступна думка, — отак любісінько розкладе на тому бамбетлі й заріже, розпатрає ножем на шматочки, і те дургеписько покірно сконає з усміхом на вустах, вони там що всі, подуріли, на бачать, до чого йдеться? — прогнавши ще раз собі в пам'яті цілу мізансцену, вона вже майже не сумнівалася, що заносилося дійсно на якесь ритуальне вбивство, якому треба було негайно покласти край, і зробити це мала за сценарієм вона, Мілена, тому-то й не зуміла перед тим відшукати шляху на чорні сходи: раз закручений, сюжет, виявляється, розгортався за стрункою телевізійною логікою, — відкриття, що не могло не надхнути Мілену рішучістю, ба й ентузіазмом, і вона спробувала повернутись до страшної студії, одначе це виявилось не так просто: знову завертівся в очу, виламуючись темними спахами закрутів, нескінченний коридор, забігали люди, раптом вона втрапила в галасливий зашерет із цілої трупи провідних київських акторів, і чомусь усі в інвалідних кріслах-каталках, — її затерли-заштовхали, притисли носом до стіни, уткнувши в зимну на дотик (ще й укриту, як шибка надихом, сизуватою липкою осугою отого телепопелу) мосянжеву таблицю, на якій Мілена, через силу відхилившися — з самого лиш інстинктивного обридження, — несподівано відчитала, на перевелику свою втіху, слово «Директор»: ось хто має припинити все це неподобство, ну звісно ж! — із подвоєним завзяттям вона сяк-так домацкувалася до ручки дверей — і ввалилась досередини: секретарки в приймальні не було, либонь, знову вискочила на аборт, двері до кабінету виявились незамкнені — і директор справді був у себе: Мілена побачила його зі спини, повернутим до столу, — широченного, дубового, з радянський «хрущовочний» передпокій завбільшки, величного й самоправного столу, на сам вид якого Мілена, і, відай, не лише вона, завжди зазнавала була неясного еротичного збудження, водно чудуючись, і чому ото влада така сексуальна? — навіть коли представлена столом, — зараз, однак, увагу привертав не стіл, а таки директор, із яким щось непевне діялось: просто з костюма, з штивних плечей піджака виростали на два боки складені, як у польового коника чи бабки, чорні сітчасті крила — ворушилися, готуючись розпростатись, і сірий костюм смикався між них, кумедно похвицуючи назад себе розхристаними по-лами, наступної миті крила рішуче здригнулись, випускаючи на кінцях щось подібне до пташиних дзьобів, — і на очах у сторопілої Мілени обернулись двома задертими в помаху жіночими ногами в сітчастих панчохах і чорних черевичках зі шпичаками підборів, — очевидно, з неї видобувся якийсь глухий звук, бо такий самий видобувсь і з директора, який озирнувся й закляк із розстебнутими штаньми на вид Мілени, в той час як самій Мілені відкрився за директором зовсім інший вид, на який уперше в житті їй якось дуже погідненько подумалося — от і божеволію, і нічого страшного, інтересно навіть: спершу пороснула по тямі, єдиним кричущим розмивом, знайомо-багряна, зжужмана пляма, жаско зблисло голим, волохатим, просмужистим, а відтак видивилась, її власним невпізнанним обличчям, вона , та тварюка зі студії, вмощена тепер верхи на директорському столі з тріумфально викинутими вгору в маніфестантському V-«вікторія» ногами, причім однією ще й погойдувала в повітрі, ніби диригуючи нечутним оркестром, і споглядала Мілену вже без будь-якого виразу, мов комаху абощо, — «Вибачте», — глупо промимрила Мілена, і директор, притримуючи штани, теж дзеркально-послушно ворухнув губами, вторуючи, але тут його нетерпляче пхнуло розгойданою чорно-сітчастою ногою з закаблуком, і пролунав різкий окрик — як у розстрільній команді, зроду Мілена не чула такого голосу в себе : «Ну чого став, давай! давай! давай!» — директор охнув, зашамотався, давонувся, уже через плече, в бік Мілени своїм напівпроковтнутим «Вибачте», — і знов його стисли зобабоки, защепивши, двоє сітчасто-чорних складаних крил, і він покірно затрусився клусом під отой бузувірський, розпаношений гик: «давай! давай! давай!…» Трусячись і собі — бридким, сухим, утробним дрожем, — Мілена наосліп вичовгалася з кабінету й щільно примкнула за собою двері: жест геть на-марний, бо гик нітрохи від того не вщух, валував в ушу й далі, і на нього западалася в безвість стеля, і злітало вгорі над розколиханим чорним віттям, каркаючи, вороння. На студії справді не було більш чого робити.

Щойно вона це зрозуміла, як відразу опинилась на чорних сходах: тепер гігантський багатоповерховий стравохід телефабрики вивергав її з себе легко, без жодного спротиву. А може, так і краще, важко ворухнулася сонна-пресонна думка (на сходах Мілені чомусь страшенно захотілося спати), — може, так і треба, адже та, друга Мілена (от вона вже й згоджувалась її признати — вперше назвавши своїм власним ім'ям) — та друга пішла так далеко, як сама вона, без неї, зроду б, мабуть, не наважилась — ні, таки й не наважилась би (думку перебив до сліз широкий, вимучений позіх), — нічим не гребуючи, так, а значить, взяла на себе всю брудну сторону справи (і обняло відпружливим теплом, і заколихало: хай, хай хтось дбайливий і дужий усе за мене зробить, а я потім… потім… потім…), — взяла, і тепер, бач, повною тут королевою, не вічною відмінницею, як дехто , — це вона вже собі ніжно-буркотливим чоловіковим тоном докорила — і розпливлася в усмішці, аж трохи прокліпнувшись із необорної, мертвецької втоми: спати, спати, уткнутися в лапчика, в широкі, ледь опушені (дуже шляхетно) груди, однією засинаючою рукою відчуваючи їхній лоскотний заріст, а другою обнявши тепло-тепло набубнявілого хвостика, лапчик обтулить рукою, мм-м, сонечко, кицюнчик золотий, торкнеться заспокійливо губами, останній насонний цьом, «Я тебе люблю», — скаже йому, вже з того берега сну, вона, Мілена, — і ну їх усіх к чорту, з їхніми іграми. З їхніми програмами. З усіма самашедчими бабами.

І з тим ото Мілена й доволіклася додому.

А вдома було темно — тільки крізь нові, тепер вітражні двері спальні цідився до передпокою низький, синцювато-попілавий посвіт, і Мілена, мигцем здивувавшись із нових дверей (коли ж це любий устиг?) і взагалі з того невловно-бентежного відчуття незнайомости, яке дає власна оселя по довгій відсутности (скільки ж це часу минуло?), сягнула на звичне місце за ручкою, ще раз здивувалась, уже самою шкірою долоні, наткнувшись на неї з іншого боку, пошкроботалася й таки увійшла.