Із щоденника - Михановский Владимир Наумович. Страница 7

Сором зізнатися, але я хвилююсь. Так, хвилююсь! Я відчуваю, як прискорюються процеси обміну і сильніше б’ється моє атомне серце. Невже через кілька хвилин я стоятиму просто неба? Неба! Того самого неба, що стільки літ штурмують сміливці – земляни і ми, їхні вірні помічники!

Востаннє кидаю погляд на шведську стінку, довжелезні стелажі з книжками, мікрофільмами й розмаїтою апаратурою. Хоч би що я побачив, хоч би де я побував, я пам’ятатиму цю кімнату завжди.

Кроки! Вони ще в кінці коридора, але наближаються. Це хода Антона Макаровича. Він без автокара. Я ворушу всіма дванадцятьма кінцівками. Зараз відчиняться двері, і я переступлю поріг.

Я зіскочу з тераси і гукну неголосно:

– Здрастуй, Земле! Здрастуй, небо!