Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич. Страница 21

Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами i в знак згоди кивнув головою. В залi пролунали гучнi оплески.

— Щ-що ти затiяв? — тоскно, по-журавлиному проячав Вiтько-Балда. — Ти ж… Та це ж…

«Провал, повний провал» — билася в його головi панiчна думка.

— Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо, — заспокоїв Балду Бухтик. — Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тодi… гоп-ля!

Бухтик засунув руку Вiтьковi пiд куртку i витяг звiдтiля ще одного кроля.

— Ех, Балда ти, Балда, — докiрливо зауважив вiн ошелешеному Вiтьковi. — Ти що — думаєш, нiби ми в затонi такi вже темнi, що й не знаємо нiчого? Помиляєшся. Нi, коли грати, то чесно!

— Правильно, синку! — почувся вiд дверей голос дядi Костi.

З-за лаштункiв наполовину висунувся пiп-Миколаєнко. Його обличчя сяяло, мов полив'яний глек. Пришелепуватий вигляд Балди тiшив його безмежно.

Бухтик посадив другого кролика поруч з першим i щось їм сказав. Кролi потисли йому руку i з гiднiстю застрибали зi сцени.

— Ну, от, з ними покiнчено, — задоволене зазначив Бухтик. — А тепер у нас що — бiг наввипередки? Що ж, давай. Один, два… Три!

I, звичайно, Капустiн безнадiйно програв.

В залi вiд захвату тупотiли ногами.

— Молодець! — кричала Наталка Гаврилюк. — Шайбу!

I лише один хлопчик у великих рогових окулярах ущипливо посмiхався.

— Це ж зовсiм не по казцi, — доводив вiн сусiдам. — Бiсеня, мабуть, зовсiм не читало казки. Двiєчник якийсь, не iнакше!

Проте його тут же перебив десяток розгнiваних голосiв:

— Ну то й що з того?

— Коли не цiкаво, можеш йти геть!

Але хлопчик у рогових окулярах лише мiцнiше втиснувся в крiсло.

А переможець знову пiдiйшов до краю сцени i став чемно розкланюватися. Звiдкiлясь в його руках з'явився букетик квiтiв, i вiн розподiлив його мiж Олею i Наталкою Гаврилюк.

Затим Бухтик повернувся до Капустiна, котрий вже давно був нi живий нi мертвий, i наказав:

— А тепер виводь свою коняку!

Слово честi, такої коняки нiхто з людей ще не бачив. I зовсiм не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову.

I вже зовсiм не тому, що на переднiх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатнi кросовки з широкою чорною смужкою, а на заднiх скромнi синi кеди.

Справа в тому, що такої неуважливої i незграбної коняки у свiтi ще не було.

Не встигла вона вийти з-за лаштункiв i вiтально заiржати до зали, як у неї одразу ж розв'язалася шнурiвка на переднiй лiвiй нозi. Заднi ноги наступили на ту шнурiвку — i коняка так гепнулася на пiдлогу, що аж пилюка здiйнялася мiж дошками. Деякий час коняка лежала непорушно, мабуть, розмiрковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Затим пiднялася з пiдлоги i взялася заклопотано чухати шию лiвою задньою ногою.

Пiсля цього їй довелося ще раз вставати з пiдлоги.

Вiд тої гупанини Вiтько-Балда трохи прийшов до тями i розгнiвано зашипiв на всю залу:

— Та ворушись же ти… шкапино нещасна!

— Сам ти шкапина! — образилася коняка. — Хто мiг подумати, що тут так темно!

I вона дiловито затупотiла до краю сцени. Переднi ряди на всяк випадок подалися трохи назад.

— Вiзьми її на плечi, — пошепки наказував Вiтько Бухтиковi. — Потiм зроби з нею три кроки i падай!

— Що ти менi пiдказуєш? — голосно обурився Бухтик. — Чому це я маю пiд нею падати?

I все ж Бухтик схопив коняку за хвiст. Зробив це вiн дуже вчасно, тому що права нога неуважливої коняки готова була ступити зi сцени в перший ряд. Саме туди, де сидiла тьотя Клава.

— Стiй! — скомандував Бухтик. — Замри! Зараз я тебе пiднiматиму.

Вiн спритно пiдлiз пiд живiт, натужився — i коняка повисла на його плечах, не в лад метляючи кедами i кросiвками.

— Ух ти, яка сила! — захоплено вигукнув хтось в третьому ряду. — Це ж треба — таку коняку пiдняти!

Бухтик вдячно вклонився в бiк того голосу. Затим ще трохи пiднатужився i повiльно, немов штангу, пiдняв коняку на витягнутих руках.

I тут коняка показала, що крiм всього вона ще й норовиста, їй би спокiйно метляти в повiтрi кедами i чекати, доки Бухтик опустить її на пiдлогу. А вона замiсть цього несподiвано почала з усiєї сили дригати ногами. Коняка намагалася вирватися з чiпких рук бiсеняти.

Проте зробити це було не так вже й просто.

— Пусти, — нарештi заблагала вона i несподiвано гигикнула: — Ги-ги-ги! Ой, та вiдпусти ж, лоскiтне як!

Бухтик квапливо опустив коняку на пiдлогу, i вона, продовжуючи по-дурному хихотiти, якось боком загалопувала за рятiвнi лаштунки.

Вiтько Капустiн стояв у кутку сцени, онiмiло дивився на весь цей кошмар i мрiяв лише про одне — як би його швидше провалитися крiзь землю.

Спектаклю бiльше не iснувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосо ридала, коцюрблячись вiд реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку i витирав нею очi. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навiть пiп-Васько той, що пiд кiнець казки мусив помирати з жаху перед невблаганними щиглями Балди, — навiть Миколаєнко заливався так, що не звернув уваги на три благенькi щиглики, якими пригостив його Вiтько-Балда своєю тремтячою рукою.

А Бухтик стояв на краю сцени i кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло вiд радощiв. Здавалося, вiн мiг би кланятися без кiнця.

«Так ось вiн який! — подумала Оля i посмiхнулася. — Схожий, дуже схожий на мого маленького Бухтика. I що тiльки Вiтя Капустiн знайшов у ньому страшного?»

I вона подмухала на долонi, котрi аж заболiли вiд оплескiв.

Грибний похiд

Нарештi i гриби дочекалися свого часу.

Кiлька хвилин тому над лiсом пролетiла кореспондентка «Лiсової газети» Сорока. Вона голосно повiдомляла всiм, що з боку лiсового санаторiю до узлiсся наближаються десятки хлопчикiв та дiвчаток з козубами в руках. Не iнакше як вирушили в грибний похiд.

Зачувши таку довгождану новину, гриби почали хапливо причепурюватися. А господар лiсу Даваня збуджено никав мiж кущами i нагадував:

— Не збиватися у натовп, ховайтеся поодинцi! Бо що ж це буде за гра, коли вони наповнять свої луб'янцi за якусь хвилину?

Звичайно, було б неймовiрно, якби чутки про грибний похiд не дiйшли i до вух Барбули. Тож господар затону зi своєю рiднею подався до вигину рiчки, — туди, де дерева стояли не так густо, а значить, i видно було набагато краще.

Зупинилися пiдводнi любителi видовищ у глибокiй ковбанi, яку затiнював невеличкий вiльховий гайок. Звiдси було добре видно, як Даваня гасав лiсом i давав останнi напучення своєму грибному вояцтву.

— А сам як вирядився! — насмiшкувато зауважив Барбула. — Фазан, та й годi!

Проте в душi вiн страшенно заздрив своєму старому приятелевi. Заздрив тому, що не до нього, а до Даванi прийшли дiти з козубами. Тому, що у лiсового господаря он скiльки грибних припасiв для дiтей, а в нього, Барбули, немає нiчого, окрiм води та водоростей… Врештi, заздрив тому, що вiн не може, як його приятель, гасати по суходолу i роздавати на всi боки цiннi вказiвки.

— Коли ж ти, нарештi, змайструєш менi суходих? — докiрливо запитав старий водяник свого сина, що сидiв поруч.

— Вже скоро, — вiдказав Бухтик. — Зачекай ще трохи… Бачиш — iдуть Сергiйко з Олею? За ними Васько Миколаєнко, Наталя Гаврилюк. Та, котра бiлявенька така. Бачиш?

— Та вже ж не слiпий, — вiдказав Барбула. — Не заважай дивитися.

До цього дня господар затону був переконаний, що його доньки, особливо Чара, найгарнiшi у свiтi. I лише тепер вiн на власнi очi переконався, що навiть Чара нiчим не вiдрiзнялася вiд дiвчаток. От хлопчики — то iнша справа! Далеко, дуже далеко їм до Бухтика. Жоден з них не має такого верткого хвостика i блискучих, твердих рiжок.

А Бухтик сидiв поруч з батьком i навiть не здогадувався, який вiн чудовий.

— Поглянь-но на того Миколаєнка! — збуджено говорив вiн. — От же ж розбiйник! Йому б тiльки футболити все пiдряд — м'ячi, консервнi бляшанки, а то й справжнi гриби!