Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич. Страница 4

— Вiтю, не рухайся! Я ж її зараз…

Проте Вiтько квапливо замотав головою. Бо кому ж хочеться нi за що нi про що отримати по шиї?

— Залиш мене в спокої з тiєю мухою! — сказав вiн. — Хiба не бачиш, що менi нiколи?

Вiтько був зайнятий надзвичайно серйозною справою. Вiн сидiв перед дзеркалом i корчив собi гримаси.

— Ти краще подивися, який зараз у мене на обличчi буде вигляд, — сказав вiн. — Тодi роззявив рота i розплющив очi так, мовби ненавмисне усiвся на їжака. — Ну як, схожий я на перелякану людину чи нi?

— Схожий, — визнав Сергiйко.

— То ж бо й воно, — сказав Вiтько. — Ми, актори, повиннi зображувати все на свiтi… — Пiсля цього вiн витяг губи у курячу гузку i випнув груди. — А тепер який у мене вигляд?

Сергiйко уважно подивився на товариша.

— Пришелепуватий, — вирiшив вiн.

— Сам ти пришелепуватий! — образився Вiтько. — Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз я тобi покажу, який вигляд має горда людина.

В цю хвилину за дверима прочовгали важкi кроки i почувся буркiтливий голос нянi тьотi Клави:

— Всiм приймати вiтамiни! Та не спробуйте тiльки обманювати, сама перевiрю!

В тому, що тьотя Клава це зробить, в санаторiї нiхто не сумнiвався. Вчора, наприклад, вона перевiряла, як приймає вiтамiни дванадцята палата, та сама, де проживав Васько Миколаєнко, суперник Вiтька по драмгуртку. I Васьковi дiсталося так, що вiн ладен був проковтнути потрiйну порцiю.

Тому Сергiйко, хоча й неохоче, все ж простягнув руку до тумбочки, в котрiй зберiгалися вiтамiни.

Вiтько Капустiн, не вiдриваючи погляду вiд дзеркала, теж узяв таблетку. Проте ковтати її не став.

— Гордим людям воно нi до чого, — сказав вiн i пожбурив таблетку в кватирку.

Сергiйко завагався. Все ж таки Вiтько неправий. Коли на те пiшло, вони приїхали сюди не тiльки вiдпочивати. Вони приїхали ще й лiкуватися.

Та з iншого боку…

Вiн обережно лизнув таблетку. Зовнi вона була нiчого собi, ковтати можна. Але всерединi, як вiн пересвiдчився, таблетка була такою гiркою, що навiть гiрчиця, та, що на столах у їдальнi, здавалася солодшою. I чому це всi вiтамiни такi несмачнi всерединi?

А може, воно й на краще, що несмачнi. Бо Сергiйко твердо вирiшив стати лiкарем. Тож йому буде робота — вiн створить такi таблетки, що вiд них дiтей i за вуха не вiдтягнеш. А поки що… Мабуть, нiчого не трапиться, коли хоч один день обiйтися без них.

I Сергiйкова таблетка також щезла за вiкном.

В палатi швидко сутенiло. В лiсовому санаторiї один за одним спалахували вогнi у вiкнах. В тому крилi, де оселилися дiвчатка, почувся дружнiй смiх.

«Бач, весело їм», — заздрiсне подумав Сергiйко i пiдiйшов до вимикача.

Вiтьковi, видно, теж обридло сидiти перед дзеркалом i корчити всiлякi пики. Вiн потягнувся i запропонував:

— Пiдемо на телевiзор?

— Не хочеться, — вiдказав Сергiйко. — Нiчого путнього сьогоднi немає, я програму дивився.

— Тодi… зiграємо в «морський бiй»?

— Давай…

Жорстока битва вже завершувалася, коли за вiкном почувся якийсь обережний шурхiт. Вiтько пiдняв голову вiд папiрця.

— Чуєш? — запитав вiн.

Хлопцi прислухалися. Через якусь мить шурхiт повторився. Тихий, майже зовсiм нечутний.

— Мабуть, кiшка, — сказав Сергiйко i схилився над зошитом.

— Ось я їй зараз покажу! — погрозливо мовив Вiтько. Вiн тiльки-но потопив ворожий есмiнець i мав войовничий вигляд. — Зараз вона в мене дiзнається, як вiдривати вiд роботи зайнятих людей!

Сергiйко не вiдповiв. Вiн роздумував над своїм ходом. I де той капосний Вiтько мiг заховати два торпедних катери? Чи не в оцьому ось кутку?

— А-а! — почулося раптом у нього за спиною.

Сергiйко швидко оглянувся.

Вiтько Капустiн, здається, збирався накивати п'ятами з кiмнати. На його обличчi дуже гарно, навiть неперевершено, вiдбивався переляк.

— Там… та-там… — затинаючись, белькотiв вiн i тицяв пальцем у вiкно. — Там не кiшка! Там хтось iнший!

Сергiйко притиснувся обличчям до шибки.

— Ну що? Роздивився? — запитував Вiтько. Його пальцi вже стискували дверну ручку.

— Нiчого нiби немає, — вiдказав Сергiйко. — Ану, вимкни свiтло!

Клацнув вимикач — i Сергiйко побачив якусь дивну мохнату постать. Вона прямувала до рiчки. З-пiд її нiг розлiталися бризки. На мить незрозумiла постать озирнулася, i Сергiйко здригнувся — таким жовтим надлюдським свiтлом спалахнули її великi круглi очi.

— Це був Бухтик? — запитала Оля.

— Так. Потiм я дiзнався, що в затонi живе не лише вiн один.

— В затонi??

— Еге ж. В нього там є сестри i батько. А також всiлякi знайомi. До речi, вони в нього i в лiсi є, не лише в затонi.

— I в лiсi… — повторила Оля за Сергiйком. — Ти менi й про них розкажеш?

— Коли тобi цiкаво — можу розказати.

— Звичайно, менi буде цiкаво! Менi буде дуже цiкаво! — сказала Оля, i на її обличчi вперше з'явилася усмiшка. Усмiшка!

Господар тихого затону

В пiдводнiй печерi, вхiд до якої приховували густi водоростi, щось заворушилося i голосно позiхнуло:

— О-хо-хо! — I ще раз: — О-хо-хо!

То позiхав господар лiсового затону водяник Барбула.

Вiн ще не встиг i очей розплющити, але вже вiдчував неспокiй. Чогось нiби не вистачало старому, щось начебто муляло йому, а що саме — одразу збагнути вiн не мiг.

Може, хтось цiєї ночi пробрався в його помешкання i поцупив коштовностi?

Барбула звiвся на лiжку i стривожено оглянув печеру. Нi, всi коштовностi його, схоже, були при ньому.

Старе вiдро без дужки — он воно, в кутку бiля дверей.

Чобiт, що з кожним днем все бiльше вимагав кашi, також лежав на своєму мiсцi.

Лiжко…

Барбула пiдстрибнув на постелi, i пружини пiд ним жалiбно забринiли. Задоволена усмiшка з'явилася на обличчi старого водяника: його пружинне лiжко, єдине в усiх навколишнiх затонах, також було на мiсцi. Щоправда, люди, якi викинули його в рiчку, говорили, буцiмто це зовсiм не лiжко, а нi до чого вже непридатне шоферське сидiння. Проте, що тi люди розумiють? Хiба вони живуть пiд водою? Нi. От коли б вони тут жили — тодi, либонь, iншої заспiвали!

Потому Барбулин погляд зупинився на купцi етикеток з-пiд консервних бляшанок. I якi ж то чудовi заморськi риби намальованi на них!.. В дитинствi Барбула цiлими днями мрiяв про те, як добре було б перетворитися на одну з них i помандрувати собi по всiх морях i океанах. Та з того часу скiльки води протекло, а вiн як був, так i залишився звичайнiсiньким водяником. I лише цi етикетки нагадують йому про давню мрiю.

«Чекай-чекай, — раптом стривожився водяник. — А де ж моє дзеркало?»

Осколком старого дзеркала вiн пишався понад усе. Навiть бiльше, нiж етикетками вiд бляшанок чи пружинним лiжком. З того дзеркала Барбула просто очей не зводив. Ледь прокинувшись, вiн усiдався перед ним i розглядав своє вiдображення.

Та сьогоднi, як вiн не намагався, нiчого, окрiм невиразного вiдбитку власної голови, схожої на зморшкувату диню, роздивитися не мiг. Диня ця була припасована до величезного круглого гарбуза, такого ж невиразного, як i голова.

Дивно…

Барбула переставляв дзеркало то так, то сяк, проте гарбуз вперто залишався гарбузом, а диня — динею. Так тривало доти, доки вiн не здогадався протерти дзеркало жмутком м'яких водоростей.

Тепер, здається, все було гаразд. На Барбулу привiтно позирало його власне улюблене обличчя. Звiсно, для стороннього ока воно, як i до того, бiльше скидалося на зморщену диню, з тою лише рiзницею, що зараз на нiй майже до вух розтягувався широкий жаб'ячий рот. Та з-пiд густого темно-синього острiшшя брiв пильно дивилися круглi зеленi очицi.

А ще на динi вiдстовбурчувався широкий плескатий нiс, котрий, власне, нiчим не вiдрiзнявся вiд звичайного наросту на деревi. Верхню губу пiдтримували два рудих скривлених iкла.

«А я все ще нiчого, симпатичний, — з задоволенням вiдзначив вiн. — Може, й не мальований красень, проте козак хоч куди…»