Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз. Страница 16

Усі схопилися за зброю, однак нічого вдіяти не могли, монстр був недосяжний.

— Стріляйте! Стріляйте! — закричав головний лучник — і кілька чоловіків скорилися, проте стріли відскочили від шкури Морського Змія, наче вона була залізною. А тоді — і та мить була жахливою — усі завмерли, роздивляючись його очі й рот та мізкуючи, куди ж ударить чудовисько.

Та чудовисько не вдарило. Воно витягнуло голову аж до самого кошика на вершечку щогли. Однак його шия і далі видовжувалась, аж доки голова не доторкнулась правого фальшборту, а тоді почала опускатися вниз, але не на залюднену палубу, а у воду, тож корабель опинився під аркою з тіла змії. Ця арка одразу ж почала стрімко зменшуватись: Морський Змій тепер справді майже торкався правого борту «Досвітнього мандрівника».

Юстас, який дуже старався поводитися добре (поки дощ та шахи не вибили його з колії), несподівано здійснив перший у житті сміливий вчинок. Він мав при собі меча, позиченого Каспіяном. Щойно змієве тіло опинилось достатньо близько до правого борту, він стрибнув на фальшборт і щосили заходився рубати. Звісно, хлопець нічого не досягнув, хіба що розламав другий найкращий меч Каспіяна на друзки, проте як на початківця це був чудовий вчинок.

Всі інші також були готові долучитися, коли це раптом почувся голос Ріпічипа:

— Не бийтеся! Штовхайте!

Це було настільки незвично для Мишака — просити всіх не битись, що попри напружений момент, усі погляди зосередилися на ньому. Тоді малюк вистрибнув на фальшборт і вперся всім своїм пухнастим тільцем у велетенську лускату і слизьку спину, а тоді почав щосили штовхати — і багато хто зрозумів його задум: люди кинулися до обох бортів корабля, щоб робити те саме. А коли за кілька секунд голова Морського Змія виринула знову, цього разу ліворуч по борту, повернута потилицею — ось тоді все стало зрозуміло.

Монстр скрутився навколо «Досвітнього мандрівника» петлею і почав туго її затягувати. Щойно петля затягнеться як слід — хрусь! — і там, де був корабель, плаватимуть уламки, тож змієві залишиться повиловлювати їх один по одному. Єдиний шанс — штовхати петлю, аж поки вона не зіслизне з корми. Або (те саме, тільки в інший спосіб) — виштовхати корабель з петлі.

Звісно, самотужки Рипічіп мав такі ж шанси зробити це, як зрушити собор, і він мало не прикінчив себе, докладаючи всіх зусиль, поки його не відсторонили. Невдовзі геть усі з корабля, крім Люсі та мишака (котрий лежав непритомний) стояли двома рядами вздовж фальшбортів, кожен наступний щосили штовхав грудьми попереднього, тож вага усієї ланки переходила на тих, що були скраю. Кілька страшних секунд (що спливали ніби години) здавалось, ніби нічого не відбувається. Тріщали суглоби, котився піт, замість дихання чулося гарчання та гучне сапання. А тоді всі відчули, що корабель рухається, — і побачили, як зміїна петля поволі віддаляється від мачти. Та водночас петля вужчала. Небезпека була зовсім поруч. Чи зможуть вони перетягнути її через корму, чи вона вже надто вузька? Звісно. Вони одного розміру. Петля лежить на поручнях корми. Десяток чоловіків вистрибнули туди. Так було набагато краще. Тіло Морського Змія лежало тепер так низько, що люди змогли вишикуватися вздовж корми рядком і штовхати. Надія дужчала, аж раптом усі згадали про різьблену фігуру на кормі «Досвітнього мандрівника», драконячий хвіст. Перетягнути хвіст чудовиська через неї неможливо.

— Сокиру! — хрипким голосом закричав Каспіян. — І штовхайте далі.

Люсі, яка стояла на головній палубі і дивилася на корму, почула його. Вона знала, де що лежить, тож притьмом кинулася вниз, вхопила сокиру і злетіла нагору до ляди, котра вела на корму. На самому вершечку драбини Люсі почула гучний тріск, наче падало дерево, — корабель захитався і стрімко рушив уперед. А сталося це тому, що в цю мить різьблена фігурка на кормі відламалась (або тому, що Морського Змія штовхали особливо сильно, або через те, що він по-дурному вирішив тугіше затягнути аркан) — і корабель знову був вільний.

Усі були надто виснаженими, щоб побачити те, що бачила Люсі. Кількома ярдами позаду петля Морського Змія різко зменшилась і зникла у фонтані води. Люсі завжди повторювала (хоча тієї миті вона була настільки збудженою, що то могла спрацювати її уява), наче бачила на морді істоти вираз ідіотського вдоволення. Безсумнівно, то була неймовірно тупа тварина: замість того, щоб погнатися за кораблем, вона повернула голову і почала нюхати своє власне тіло, наче намагалася знайти там уламки «Досвітнього мандрівника». А «Мандрівник» був уже далеко, мчав уперед, гнаний свіжим вітерцем, члени його команди сиділи та лежали на палубі, тяжко дихаючи та стогнучи. Та невдовзі вони вже могли розмовляти про пригоду — і навіть сміятися з неї. А коли принесли трохи рому, всі збадьорилися ще дужче, всі вихваляли відвагу Юстаса (хоча вона користі не принесла) та Рипічипа.

Наступних три дні було видно лише море та небо. Четвертого дня вітер змінився на північний і море занепокоїлось. Пообіді почало збиратись на бурю. Проте тоді ж ліворуч за бортом забовваніла земля.

— З вашого дозволу, пане, — сказав Дриніян, — ми спробуємо знайти прихисток поблизу цієї землі — зайдемо на веслах і перечекаємо у бухті, доки буря не вщухне.

Каспіян погодився, але тривале веслування аж до вечора, крізь негоду, не наблизило їх до суходолу. В останніх променях денного світла вони запливли до бухти і кинули якір, але на берег того вечора ніхто не зійшов. Вранці вони виявили, що перебувають у зеленій затоці необжитого на вигляд острова з посіченими берегами, кам’яниста вершина якою здіймалась угору. Над нею швидко пливли хмари, гнані північним вітром. Мандрівники спустили на воду човен і навантажили його спорожнілими діжами для води.

— У якій річці ми наберемо воду, Дриніяне? — запитав Каспіян, сідаючи на кормі човна. — Здається, в затоку впадає дві.

— Немає значення, пане, — сказав Дриніян. — Та, гадаю, ближче до тієї, східної, праворуч по борту.

— Дощ починається, — мовила Люсі.

— Таки починається! — сказав Едмунд, оскільки вже добряче лило. — Давайте вирушимо до іншої річки. Біля неї ростуть дерева, тож ми матимемо прихисток.

— Так, давайте, — підхопив Юстас. — Навіщо марно мокнути?

Проте Дриніян і далі керував праворуч, як роблять втомлені водії, які продовжують їхати зі швидкістю сорок миль на годину, поки ти пояснюєш їм, що вони їдуть невірним шляхом.

— Вони мають рацію, Дриніяне, — сказав Каспіян. — Чому б тобі не розвернути корабель і не вирушити до західної річки?

— Як забажає Ваша Величність, — коротко відповів Дриніян. Вчора через негоду йому випав тяжкий день, до того ж він не любив порад від людей з суходолу. Проте курс змінив. Пізніше виявилось, що це було правильне рішення.

Коли друзі закінчили набирати воду, дощ припинився, тож Каспіян, Юстас, Певенсі та Рипічип вирішили прогулятись на вершину пагорба та роздивитись околиці. Підйом крізь густу траву та вереск видався нелегким. Ані людей, ні тварин — тільки чайки. Досягнувши вершини, мандрівники побачили, що острівець зовсім малий, не більше двадцяти акрів. З цієї висоти море здавалося більшим та ще більш порожнім, ніж з палуби чи навіть вершечка щогли «Досвітнього мандрівника».

— Знаєш, це божевілля, — тихо сказав Юстас до Люсі, вдивляючись у східний виднокрай. — Отак плисти, навіть не здогадуючись, що чекає попереду.

Та сказав він це лише за звичкою, і зовсім не буркотливо, як робив раніше.

Залишатись на вершині було надто холодно. З півночі продовжував дмухати свіжий вітер.

— Давайте не будемо повертатись тією ж дорогою, — запропонувала Люсі, коли вони обернулися, щоб іти, — пройдемо трохи далі і зійдемо вздовж іншої річки, тієї, до якої хотів плисти Дриніян.

Усі погодились, тож уже за п’ятнадцять хвилин опинилися біля витоків другої річки. Це місце виявилось цікавішим, ніж вони сподівались. Невелике, але глибоке гірське озеро було оточене брилами, за винятком вузького каналу, через який річка впадала в море. Тут мандрівники нарешті заховались від вітру і посідали на встелену вереском землю.