Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз. Страница 21
Вона підійшла до столу і поклала руку на книгу. Доторкнувшись до неї, дівчина відчула поколювання в пальцях, наче від електричного розряду. Спершу Люсі, як не намагалась, не могла відкрити книгу, бо та була защіпнута на дві застібки, та коли вона їх відімкнула, том легко відкрився. І що це була за книга!
Написана, не надрукована — чистим, чітким письмом, з жирними хвостиками літер і тонкими вершечками, письмом великим, зрозумілішим віддрукованого шрифту і настільки красивим, що Люсі дивилась на нього цілу хвилину, забувши навіть про читання. Папір був свіжий і гладенький, ще й гарно пахнув, а на полях і навколо великих кольорових заголовних літер, з яких починалося кожне заклинання, яскравіли малюнки.
Титульної сторінки чи назви не було. Заклинання починались відразу, і спершу в них не було нічого важливого. Для лікування бородавок (треба вимити руки в місячному світлі у срібній посудині), зубного болю та судом і заклинання від бджолиних укусів. Зображення чоловіка з зубним болем було настільки правдивим, що у глядача починали боліти зуби, якщо він надто довго роздивлявся малюнок. А золоті бджоли, розкидані навколо четвертого заклинання, здавалось, літали по-справжньому.
Люсі ледве вдалося відірватися від першої сторінки, але, перегорнувши наступну, дівчинка побачила, що і та не менш цікава.
— Але я мушу продовжувати, — сказала вона собі. І Люсі прогортала сторінок тридцять, котрі — якщо вона добре запам’ятала — вчили, як знайти зариті скарби, пригадати забуті речі, забути те, що хочеться не пам’ятати, розуміти, хто говорить правду, а хто — ні, як викликати (або попередити) вітер, туман, сніг, дощ або дощ зі снігом, як викликати чарівний сон або нагородити когось віслюковою головою (як це сталося з бідолашним ткачем Основою*). І чим довше Люсі читала, тим дивовижнішими та правдивішими ставали картинки.
І ось дівчинка дійшла до сторінки, картинки на якій були настільки неймовірними, що аж важко було зауважити літери. Важко — та Люсі помітила перші слова. Вони були такими: «Надійне заклинання, яке зробить жінку красивішою від усіх смертних». Люсі почала вдивлятися в малюнки, наблизивши обличчя до сторінки, і, хоча раніше зображення видавались густими та заплутаними, вона раптом виявила, що стала бачити їх чіткіше. На першому малюнку було зображено дівчинку, яка стояла біля столу і читала величезну книгу. Вбрана вона була точнісінько як Люсі. На наступному — Люсі (бо на картинках було зображено саме її) стояла з відкритим ротом і переляканим виразом обличчя, щось проказуючи чи декламуючи. На третьому малюночку на неї зійшла неземна краса. Враховуючи те, наскільки маленькою спершу здавалась картинка, було дивно, що намальована Люсі виглядала тепер такою ж великою, як Люсі справжня. Вони подивилися в очі одна одній і справжня Люсі за кілька хвилин відвела погляд, спантеличена красою іншої Люсі, - хоча й бачила в тому прекрасному обличчі якусь подібність до самої себе. А тоді картинки швидко й плутано закружляли навколо неї. Вона бачила себе на троні під час великого турніру в Келормені, де королі з усього світу змагались за її вроду. Згодом турніри перетворилися на справжні війни — і вся Нарнія та Аркенлянд, Тельмар та Келормен, Ґальма й Теребинтія були спустошені люттю королів, графів та великих лордів, котрі боролись за її ласку. Тоді все змінилось, і Люсі — все ще красивіша від решти смертних — опинилася в Англії. І Сьюзан (яка завжди вважалась найвродливішою в родині) повернулась з Америки. На малюнку Сьюзан виглядала точнісінько як справжня, тільки не така гарна і з лютим виразом обличчя. Сьюзан заздрила вражаючій вроді Люсі, та це нічого не означало, бо думка Сьюзан тепер нікого не хвилювала.
— Я прокажу заклинання, — мовила Люсі. — Мені байдуже. Я це зроблю.
«Мені байдуже» вона сказала тому, що мала сильне відчуття, ніби не повинна цього робити.
Проте, поглянувши знову на перші слова заклинання (дівчинка була певна, що там, посередині письма, раніше картинки не було), вона побачила велику левову морду — лице самого Лева Аслана, котрий дивився на неї. Лев був намальований такими яскравими золотими фарбами, що, здавалося, аж випливав на неї зі сторінки. І Люсі так до кінця й не була певна, що він бодай трохи не поворухнувся. У кожному разі, вона добре знала цей його вираз. Він гарчав, аж видно було всі зуби. Дівчинка відчула невимовний страх і швидко перегорнула сторінку.
Трохи пізніше вона дійшла до заклинання, яке дозволяло довідатись, що думають про тебе твої друзі. Дотепер Люсі нестерпно хотілось спробувати інше заклинання — те, яке зробило б її прекраснішою за всіх смертних. Тож, як винагороду за те, що не промовила його, вона вирішила скористатись хоча б цим.
Поквапом — адже боялась, що передумає, - вона проказала слова (ніщо на світі не переконає мене переказати їх вам). А тоді почала чекати, що ж станеться.
Коли не сталось нічого, дівчинка взялась розглядати малюнки. І несподівано побачила річ, яку найменше сподівалась тут знайти: зображення купе третього класу в поїзді, в якому сиділи дві школярки. Люсі відразу ж впізнала їх. То були Меджорі Престон та Енні Фізерстоун. Тільки тепер це була вже не просто картинка. Вона ожила. Люсі бачила, як мерехтять за вікном телеграфні стовпи. Тоді поступово (наче радіо, у якому «підкручували» звук) до неї почали долинати їхні слова.
— А в цьому семестрі я тебе побачу, — запитала Енні, - чи ти й далі будеш пропадати з Люсі Певенсі?
— Не розумію, що ти маєш на увазі під «пропадати», — сказала Меджорі.
— Розумієш, ще й як, — мовила Енні. — Минулого семестру ти за нею просто впадала.
— Та ні, не впадала, — відповіла Меджорі.
— У мене ще є здоровий глузд. Вона по-своєму непогана мала. Але на закінчення семестру я від неї досить-таки втомилась.
— Що ж, наступного семестру ти не матимеш такої нагоди! — закричала Люсі. — Дволика тварючка!
Однак звук її власного голосу пригадав дівчинці, що вона розмовляє з картинкою, а справжня Меджорі десь далеко, в іншому світі.
— Ну, — сказала сама собі Люсі, - я була про неї кращої думки. Минулого семестру я стільки всього для неї робила, знаходилася поруч, коли інші дівчата не хотіли робити цього. І вона це знає. І серед усіх людей вона вибрала Енні Фізерстоун! Цікаво, чи всі мої друзі такі? Тут безліч інших малюнків. Ні. Я більше не дивитимусь. Не буду, не буду, — і вона з величезним зусиллям перегорнула сторінку, але перед тим на папір ляпнула велика, зла сльоза.
Наступна сторінка подарувала їй заклинання «для підбадьорення». Малюнків тут було менше, але всі дуже гарні. І те, що Люсі прочитала, більше скидалося на розповідь, ніж на заклинання. Воно займало три сторінки, і перш ніж дочитати першу з них, Люсі встигла забути, що взагалі читає. Вона жила в розповіді, наче все діялось насправді — і всі малюнки видавались правдивими. Дійшовши до третьої сторінки і до кінця, дівчинка мовила:
— Я не читала — і не прочитаю в майбутньому — кращої історії, ніж ця. О, я читала б її років десять. Ну, принаймні перечитаю ще раз.
Однак тут у гру вступила магія Книги. Повернутись було неможливо. Сторінки по праву руку — ті, що попереду, гортати можна було, по ліву руку — ні.
— Ах, як шкода! — сказала Люсі. — А я так хотіла перечитати історію. Ну, принаймні запам’ятаю її. Поглянемо… в ній розповідалось про… про… о леле, вона вивітрилася з пам’яті. І навіть остання сторінка спорожніла. Ну й чудернацька книженція. Як же я могла забути? Все, що я знаю, — це про чашу, меч, дерево та зелений пагорб. Але більше не пригадую — що ж робити?
Їй так ніколи і не вдалося пригадати — і відтоді хорошою історією Люсі називала таку, що нагадувала їй про забуту розповідь з Чарівникової Книги.
Вона перегорнула сторінку і з подивом побачила, що наступний аркуш малюнків не має взагалі. А перші слова повідомляли: «Заклинання, що робить приховані речі видимими». Вона перечитала його, щоб навчитись правильно вимовляти складні слова, а тоді промовила вголос. Дівчинка відразу зрозуміла, що заклинання спрацьовує, адже, коли вона його промовляла, великі літери на початку сторінки забарвлювались, а на полях почали з’являтись картинки. Це було схоже на момент, коли ти тримаєш у руці аркуш з написаним невидимим чорнилом текстом — і письмо поступово проявляється. Тільки замість тьмяного кольору лимонного соку (найпростішого невидимого чорнила) літери в книзі мінились золотим, синім та багряним. То були химерні малюнки, і зображені на них постаті не надто подобались Люсі. А тоді вона подумала: