Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз. Страница 4

— Отут ми з тобою й поселимося, Едмунде, — сказав Каспіян. — Твоєму родичеві залишимо лежанку, а самі спатимемо в гамаках.

— Я благаю, Ваша Величносте, — сказав Дриніян.

— Ні, ні, друже, — мовив Каспіян, — ми вже це обговорили. Ви з Рінсом, твоїм помічником, керуєте кораблем і маєте безліч клопотів та турбот уночі, поки ми наспівуємо пісеньок чи розповідаємо історії, тож ваша каюта — на верхній палубі. Тут, унизу, нам із королем Едмундом буде дуже затишно. А як же наш незнайомець?

Юстас, зелений з лиця, насупився і запитав, чи є хоч якийсь натяк на те, що буря стихне.

— Яка ще буря? — запитав Каспіян, а Дриніян вибухнув реготом.

— Буря, молодий пане! — заволав він. — Та це ж найясніша погода, якої тільки можна бажати.

— Це ще хто? — роздратовано запитав Юстас. — Нехай забирається. У мене розколюється голова від його голосу.

— Я принесла тобі те, від чого стане краще, — мовила Люсі.

— Ох, іди геть, дай мені спокій, — забурчав Юстас. Проте краплю з фляшки проковтнув і, хоча й сказав, що рідина — несмачна (поки каютою розливався смачнючий запах), його обличчя набрало звичної барви вже за мить по тому, як проковтнув напій, і йому вочевидь покращало, бо замість волати про шторм та власну голівоньку, він заходився вимагати, щоб його висадили на берег, та погрожувати, що у першому ж порту висловить своє ставлення до них британському консулові. Зате коли Рипічип запитав, що ж то за ставлення і як його висловлюють (мишак вирішив, що йдеться про новий спосіб влаштовувати поєдинки), Юстас спромігся відповісти лише:

— Тільки дурні цього не знають.

Нарешті вдалося переконати Юстаса, що вони вже з усією швидкістю пливуть до найближчого відомого їм суходолу і мають таку ж змогу повернути його назад, до Кембриджа, де жив дядько Гарольд, як і відправити на місяць. Після цього Юстас понуро погодився одягнути запропонований йому чистий одяг і вийшов на палубу.

Тоді Каспіян провів усіх кораблем, хоча вони його вже майже повністю роздивилися. Друзі піднялись на кубрик і побачили матроса, що стояв на сходинці усередині позолоченої шиї дракона і дивився крізь його розчахнуту пащу. На кубрику містився камбуз (себто корабельна кухня) та приміщення для боцмана, теслі, кухаря та головного лучника. Якщо вам здається дивним те, що камбуз розташовано на носі корабля і дим з димарів розвіюється по всіх усюдах, це тому, що ви уявляєте собі пароплав, коли вітер дме завжди попереду. На вітрильниках вітер дме ззаду, тож все пахуче розташовують якомога ближче до носа. Друзі видерлися на найвищу точку корабля, і їм спершу зробилося трохи тривожно: нагорі добряче кидало взад і вперед, а палуба далеко внизу видавалася дуже крихітною. І стало зрозуміло, що коли гигнешся звідти, то немає жодної причини трапити неодмінно саме на палубу, а не в море. Тоді їх повели на корму, де Рінс з іще одним чоловіком чергували біля великого румпеля, позаду якого здіймався драконячий хвіст, вкритий золотом, всередині ж хвоста півколом розташувалася лавочка.

Корабель називався «Досвітній мандрівник». Це було крихітне суденце, яке годі порівнювати з нашими кораблями чи навіть з гвинтовими човнами, великими вітрильниками, шхунами та галерами, якими володіла Нарнія за часів правління Люсі, Едмунда й Великого Короля Пітера, бо навігація майже цілковито вимерла через Каспіянових завойовників. Коли його дядько, Міраз-узурпатор, вислав сімох лордів у море, довелося купувати ґалміянський корабель і наймати ґальміянських моряків. Однак тепер Каспіян знову почав навертати нарнійців до мореплавства, а «Досвітній мандрівник» був найкращим із збудованих ним суден. Такий маленький, що перед щоглою між центральним люком та човном, з одного боку, і курником, з іншого (курей годувала Люсі), майже не залишалося місця. Однак це був справжній красень, або навпаки, як кажуть моряки, — «дама», з досконалими лініями, чистими кольорами, кожна поперечина, всі колоди та цвяхи в ній були приладнані з любов’ю.

Юстаса, звісно, нічогісінько не вражало. Він і далі правив своєї про лайнери та моторні човні, про аероплани й субмарини («Так, наче він бодай щось про це знає», пробурмотів Едмунд), зате двійко інших дітей були просто зачаровані, і, повернувшись до каюти на вечерю, побачили, як небо запалало неохопним малиновим спаднем, відчули трем корабля, присмак солі на вустах і подумали про незнані краї на Сході, Люсі почулася надто щасливою, аби розмовляти.

Що ж зрозумів Юстас, краще розповісти його власними словами. Коли дітям наступного ранку повернули їхній сухий одяг, він витягнув чорний записничок і олівець та почав писати в щоденнику. Юстас завжди носив цього записничка при собі і занотовував туди оцінки, бо, хоча його ніщо не цікавило просто так, його страшенно турбували шкільні оцінки, тож він підходив до однокласників і казав: «У мене така-то оцінка. А у тебе?» Та оскільки на «Досвітньому мандрівнику» оцінок не передбачалося, він почав вести щоденник. Ось перший запис.

«7 серпня. Ось уже двадцять чотири години я перебуваю на цьому огидному човні, якщо це не сон. Увесь час лютує жахливий шторм (ціле щастя, що у мене немає морської хвороби). Величезні хвилі перехлюпують через борти, і я бачив, як човен кілька разів мало не накрило повністю. Решта вдає, ніби не помічає цього, чи то через марнославство, чи тому що, як каже Гарольд, один з найбоягузливіших учинків звичайних людей — заплющувати очі перед фактами. Що за божевілля — виходити у море на такій трухлявій посудині. Не більшій від рятувальної шлюпки. І звісно, абсолютно примітивній всередині. Ні пристойної кают-компанії, ні радіо, ні ванни, ні стільців на палубі. Вчора мене весь вечір тягали по ній і, чесно кажучи, будь-кого знудило б від того, як Каспіян демонструє свого сміхотворного іграшкового човника, наче це «Королева Мері». Я намагався розповісти йому про справжні судна, проте він надто обмежений. Е. та Л., звичайно ж, мене не підтримали. Гадаю, така дитина, як Л., просто не здатна усвідомити всієї небезпеки, а Е. підлещується до К., як і решта. Називають його королем. Я сказав, що я — республіканець, а той запитав мене, що воно таке! Він взагалі, здається, нічого не знає. Марно й казати, що мені виділили найгіршу каюту на човні, справжню темницю, а Люсі одній віддали цілу кімнату на палубі, досить гарну порівняно з усіма іншими. К. каже, це тому, що вона дівчина. Я спробував повторити йому слова Альберти, що вчинки такого типу насправді принижують дівчат, однак він надто тупий. Все ж він мав би розуміти, що я захворію, якщо й надалі залишатимусь у тій дірі. Е. каже, що нам гріх жалітись, адже сам К. ділить її з нами, віддавши свою кімнату Л. Так, наче від цього діра не стала тіснішою і ще гіршою. Мало не забув — тут є ще істота на кшталт миші, яка поводиться страхітливо нахабно. Інші можуть терпіти це, якщо хочуть, але я хутенько скручу йому хвоста, якщо він мене зачепить, їжа також жахлива».

Проблеми між Юстасом та Рипічипом почалися навіть раніше, ніж можна було сподіватися. Наступного дня перед обідом, коли решта в очікуванні страв сиділи навколо столу, (плавання в морі наганяє неабиякий апетит), увірвався Юстас, стискаючи власну руку, і вигукнув:

— Ще трохи, і ця мала скотина убила б мене. Я наполягаю, щоб його взяли під контроль. Я можу розпочати проти тебе справу, Каспіяне, тобі накажуть його знищити.

Тієї ж миті з’явився Рипічип. Його меч був оголений, а бакенбарди виглядали просто люто, та мишак був увічливий, як ніколи.

— Прошу у всіх пробачення, — мовив він, — особливо у Її Величності. Якби я знав, що він шукатиме прихистку тут, я б дочекався більш сприятливого моменту для покарання.

Що в біса трапилось? — запитав Едмунд.

А трапилось ось що. Рипічип, якому постійно здавалося, що корабель пливе надто повільно, полюбляв сидіти на фальшборту поруч з драконовою головою, вдивляючись у обрій на сході і м’яко наспівуючи своїм щебітливим голоском пісню дріади. Він ніколи ні за що не хапався, хоча корабель і хилило на всі боки, і тримав рівновагу з гідною подиву невимушеністю. Можливо, його довгий хвіст, що звисав аж на палубу, полегшував цю справу. Усі на борту знали про цю його звичку, морякам вона подобалась, адже моряк, який пильнував обрій, завжди мав поруч співрозмовника. Чому Юстас, ковзаючи, хитаючись та спотикаючись (оскільки ще не призвичаївся до ходіння на кораблі), побрів до кубрика, я так і не довідався. Можливо, сподівався побачити землю, а може, збирався потирлуватися біля камбуза і щось поцупити. В кожному разі, щойно він побачив довгий хвіст, що звисав додолу — мабуть, це таки було спокусливе видовище, — то подумав, як чудово було б вхопитись за нього, крутнути Рипічипа сторчголів раз чи двічі, а тоді, регочучи, дременути. Спершу план чудово спрацював. Мишак був не важчий за чималенького кота. У мить Юстас стягнув малого з перекладини, і той, здалося, виглядав повним дурником з розчепіреними лапками і відкритим ротом. Та, на жаль, Рипічип, котрому не раз доводилося боротися за своє життя, ніколи навіть на мить не спантеличувався. І не губив своїх навичок. Не так вже й просто вихопити меча, коли тебе крутять у повітрі, тримаючи за хвіст, але йому це вдалося. І Юстас вмить відчув два болючих заштрики в руку, від чого одразу випустив хвоста. А далі мишак підхопився, немов м’ячик, що стрибає палубою, і опинився віч-на-віч з хлопцем, а жахливо довга, блискуча, гостра штукенція, схожа на спицю, миготіла туди-сюди за кілька міліметрів від його черева. (Для мишей у Нарнії це не вважається ударом нижче пояса, бо від них неможливо сподіватись дістати удар вище).