Цар соловей - Руданський Степан Васильевич. Страница 1

Був собі журавель куций,

Хвіст закарлючив,

Наносив сінця

Повні ясельця.

Червона шапочка,

Красная казочка.

Чи казати, чи ні?

Приказка

Руданський С. В.

ЦАР СОЛОВЕЙ

(Казка)

ЧАСТЬ ПЕРША

За горами, за морями

Єсть велике царство:

Могучого Соловея

Сильне государство.

І в тім царстві круту гору

Річка підмиває;

Над горою Соловея

Пишний палац сяє.

Стіль - шкляная, в діамантах,

Стіни - криштальові,

Скрізь підлога золотая,

Двері - брильянтові.

У палаці на високім

Золотім помості

Стоїть престол Соловея

З слонової кості.

І на нім лежить держава,

Скіпетр і корона,

І шайки правдиві висять

На вагах закона.

І брилює царський палац,

Грає, як зірниця,

А навколо розвинулась

Пишная столиця.

І столиця вся обмита

Крепкими мурами,

І ті мури замикають

Дві залізних брами.

І від мідної дороги

З брами, як віднога,

Йде до самого палацу

Срібная дорога.

І землі ж мав Соловей-цар -

Боже, твоя воле!

На полудень степ тягнувся,

На опівніч - поле.

І як степ той, так і поле

Упирали в море;

На заході цілу землю

Розділяли гори.

І на північ від тих горів

Землю пущі вкрили,

На полудень росла травка

І джерела били.

І щасливо царював він:

Ворогів не було;

На заході було тихо,

Ніби сном заснуло;

З опівночі і з полудня

Брилювало море,

Да й з восходу йому було

Не велике горе.

Хоч Канчук, царевич сильний,

По степу шатався,

Но і той із Соловейком

Воювать боявся.

Була в царя Соловея

Красная столиця,

Но ще краща в него була

Молода цариця.

І любились цар-цариця,

Нігде правди діти;

І на радість і потіху

Дав їм господь діти.

Мали вони за три роки

Три хороших сина.

І першая із них була

Добрая дитина.

Така тиха, така мила!

Лиш на попі стала.

Вже від рання до смеркання

Поля не кидала.

Все на полі, все на паші

З чередою ходить

І всі думи свого серця

Співами виводить.

І найбільше з него втіхи

Цар з царицей мали

І царевича малого

Пастушком назвали.

Середущий не так добрий,

Як проворний вдався

І ніколи, як і перший,

Дому не тримався,

Вигнув дужку з обичайки,

Зав'язав струною,

Зробив стрілку з очерету,

Засмолив смолою.

І бувало тілько встане,

З рання до смеркання

Скрізь ганяє і стріляє,

Робить полювання.

І із него цар-цариця

Свою втіху мали

І царевича малого

Всі мисливим звали,

Третій син їх був причепа,

Так і називався.

Чи від того, що він льоху

Нігди не кидався,

Чи від того, що до бочки

Коли прип'ялиться,

То бувало тягне-тягне,

Поки не звалиться;

Чи від того, що бувало

П'яним хилитався

І, щоб тілько не упасти,

Він за все чіплявся.

Так і жили й виростали

Царськії синочки;

Іден в полі, другий в лісі,

Третій коло бочки.

III

Ще цариця чує силу,

Ще й надію має,

Но Соловей занедужав,

Смерті виглядає.

Виглядає свої смерті

На гладкій підлозі,

Збілів волос його чорний,

Ніби на морозі.

І ослабли сухі руки,

Холодіють ноги,

І не може він підняти

Голови з підлоги.

Гаснуть очі, як ті зорі,

І життя згасає;

І жахнувся Соловей-цар

І дітей скликає.

І царевичі зійшлися,

Коло него стали,

Коло него разом стали,

Гірко заридали.

«Діти мої! - батько каже.

Нічого ридати!

І цареві, хоть і цар він,

Треба ж умирати.

Як умру я... Діти-діти...

Станьте, не ридайте!..

Як умру я, моє тіло

В степу поховайте.

І по колії три ночі

Ходіть вартувати:

Там я буду свою землю

Дітям роздавати».

І насилу Соловей-цар

Руку підіймає;

Сини плачуть і ридають,

Він благословляє.

І царевичі склонились,

На коліна стали

І останній раз живого

Батька цілували.

Незабаром по умершім

Діти голосили;

Незабаром мертве тіло

В степу хоронили.

Хоронили й поховали,

Богу помолились,

Повернулись до палацу,

Сіли, зажурились.

Стали вагу розважати,

Думоньку гадати,

Як-то каждому прийдеться

Нічку вартувати.