Цар соловей - Руданський Степан Васильевич. Страница 8

XII

Чи подужав піп за морем,

Пастух не питався;

Найшов церкву за горами

І до тої вдався.

Там і сповідь проказали,

І запричастили,

І без плати на Великдень

Паски освятили.

Забув пастух їдно горе,

Друге наступає:

Що день божий з його стада

Все щось пропадає.

А то качка десь пропаде,

А то і овечка,

А то гуски не долічить,

А то і бичечка.

Різно бідний пастух думав.

Звісно, в кого згуба,

Ще й у того до причинку

Гріха повна губа.

Напослідок - що робити!

Пастух засідає.

Коли гляне, поміж терен

Німець пролізає.

Пролізає... Ще нічого:

Може, і не красти,

Може, в гості йшов, сердешний,

Та не міг попасти.

От пастух і виглядає,

Що то буде з того.

Німець виліз, кругом глянув...

Ні, нема нікого.

А тут саме коло терну

Череда стояла.

Він живенько за ягнятко -

Та у терен драла!..

«Почекай же, бісів німче!» -

Пастух розважає.

Взяв сопілку, засів знову,

Німця виглядає.

Тілько німець заліз в терен -

Дудка як заграє!

Німець скаче, німець плаче -

Не рад, та гуляє!

І обдерлась сурдутина,

Стало тіло голе;

Німець плаче, німець скаче,

А тернина коле.

І пограла ще сопілка,

И перестала грати,

Ледве живий вийшов німець

І став промовляти:

«Нех же ему маць мордує

З такем дудкем его!

Троха-троха не змордовал

Немца убогего!»

Аж відтоді на долині

Жив пастух щасливо;

його щастя, його долі

Ніщо не мутило.

ЧАСТЬ ТРЕТЯ

Що ж царівна злотокрила

На степу гадає?

Чи по неньці-голубоньці

Сльози проливає?

Чи літає в степу, грає?

Чи хазяйством рядить?

Чи затялась із сусідом

І війну провадить?

Чи й її «ламане штуки»

Німці приставляють?

Чи і в неї десятини

Люди вимагають?

Проливала вона сльози

По неньці-цариці,

Та що ж мертвому поможуть

Наші жалібниці?

Проливала вона сльози

У мертвого тіла,

Поховала, й перестала,

І повеселіла.

І жиє собі на полі

Молода царівна,

Куди гляне не погляне -

Земля рівна-рівна!..

Її шати - пишні крила,

Ліжко - пух-травиця,

Дах палацу - синє небо,

А стіни - границя.

В її крилах, злотих крилах,

Слуги й оборона,

Її сила, її слава,

Доля і корона.

І не знає вона смутку;

Не відає горя,

Встане рано, пролетиться

До синього моря.

Умиється, як лебідка,-

І в стару столицю!

І молиться там за себе,

Царя і царицю.

І лроскури лиш дождеться -

На степ відлітає

І о світі, і о людях

Думоньку гадає.

І щасливо упливали

Дні її за днями,

Доки й туди не забралось

Лихо з пазурами.

То не німці гнули штуки,

Добро розкрадали,

Не попи то десятину

В неї вимагали.

То все війни тяжкі були,

Де крівля все лилась,

Де й царівна злотокрила

Ледве не залилась.

Раз десятий чи двадцятий

Пташка злотокрила

В синє море купатися

Через небо плила.

І тоненькеє повітря

Крила розсікали,

І на крилах лучі сонця;

Як діамант, грали.

І прибула аж до моря,

Звилась над скалою

І на скалу опустилась

Легкою ногою.

І дивилась довго в море,

Довго виглядалась,

Знать, собою, як у люстрі,

Пишна, любувалась.

І махнула криленьками,

І на воду сіла,

І облилась вода чиста

Кругом її тіла.

І облилась кругом тіла,

І що ї чарує,

Коло того вона в'ється,

То вона цілує.

Аж тут, мабуть, від причепи

На ту саму пору

Прибув кримчук молоденький

В невидимці к морю.

І поглянув - що за диво!

Дівчина і птиця!

Крила злотом відбивають,

Сама - як зірниця.

І поглянув - серце мліє!

Так би й розтопилось!

Так здається, що б водою

Навкруги обвилось!

Але дівчина на морі,

Як її достати?

Хіба, заким з моря вийде,

Треба почекати.

І обмилася царівна,

І з води виходять,

І на ній вода росою

Сходить і не сходить.

Ніби трудно, ніби нудно

З нею розлучатись,

Ніби б хтілось ще минутку

З нею позостатись.

А царевич чуть не гине!..

Лиш з води ногою -

У царівни стан тоненький

Обвинув рукою.

Вона чує, та не видить,

Мов дух святий з нами,

І злякалась, обмахнулась

Обома крилами.

І, на щастя, невидимка

З голови злетіла.

Той - до кримки-невидимки,

Вона й полетіла.