Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен. Страница 3

Віл, баран та півник

Був собі віл. Влітку він випасувався по зелених нивах та долинах; нікого не боявся, бо був дужчий од всіх, хто приходив до нього та хвалився своєю силою. Навіть у хазяїна не хотів працювати. Зібрався та й утік.

І от приходить осінь. Похолоднішало, трава постарілась і стала невкусною… Кожної ночі він тремтів усе більше від холоду. Та це була тільки осінь!.. А як прийде зима? От і вирішив він піти у теплі краї, бо чув десь — люди говорили, — що птахи на зиму летять у теплі краї. От він ранком зібрався і йде, залишив свою долину, де ціле літо випасувався. Жалко було покидати таку чудову долину, яка його стільки кормила… Але що поробиш? Зібрався він і пішов.

Тільки що вийшов на широкий шлях, аж тут йому назустріч баран.

— Куди це ти зібрався? — питає його баран.

— Та іду в теплі краї перезимувати.

— Та й я того! — сказав баран і пішов за ним.

От ідуть вони, йдуть удвох; назустріч їм півень.

— Ку-ку-рі-ку! Куди це ви зібрались? — він їх питає. А вони йому й кажуть:

— Та в теплі краї, братику, перезимувати.

— Ге, та й я того!

От ідуть вони уже втрьох. Над вечір втомилися та й сіли відпочивати. Раз чують вони курликання.

— Он гуси летять! — закричав півень та й хотів сам за ними полетіти. Але хіба він здатний піднятися так високо та й летіти так далеко!.. Побив крилами, полепетав та й знову злетів на землю. «От чорт, лише змучився даремно!»… А тим часом гуси вже розположилися на горбку на ночівлю. Приходить старий гусак-вожак, вклонився та й каже:

— Куди це ви, шановне панство, зібрались?

— Та в теплі краї на зимівлю, — відповів віл.

— Ого-го-го! Га-га-га-га! — розсміявся старший гусак-вожак. — Не бачити вам теплих країв!..

— А чому, товаришу? — запитав півень.

— Гм, та тому, що Бог дав вас не на те, щоб у теплі краї ходити. Вам і віку не хватить, щоб дійти до теплих країв! Не на те сотворені ваші ноги та крила.

Подумали наші мандрівники — що ж тут робити? Та так нічого і не придумали. Пішли вони питати поради у старого гусака-вожака. А той їм і каже:

— Звідки прийшли, туди і йдіть. Ідіть до своїх хазяїнів та й працюйте знов, занімайтесь своїми роботами. Та ще перепросіть хазяїнів… Коли б не прогнали…

А вони роздумали та й кажуть:

— Не на те ми ішли від своїх хазяїнів, щоб знов у ярма нас запрягали.

Пішли вони, побудували собі хати та й стали жити-поживати, лиха не знати.

Вовка ноги годують

Був раз старий вовк та й уже не довижав зі старости. Та й він ходив, блукав по лісі, по полю та й нічого не сполював. Але вийшов він на полонину та й сів на купину і плаче, бо голоден. Приходить до нього стара лисиця і каже: «Добрий день!» — «Добре здоровля, кумоньку!» Питається лисиця: «А що ви ся так задумали? Чого ви плачете?» — «А що, — каже вовк, — уже-сми три дні нічо не їв; здиблю оленя, а той передо мнов натупає рогами, надражниться зо мнов та й пошумить туди у ліс; здибаю кнура, а той як гукне на своїх, то по півдня за мнов уганяються; аби-х не міг ще утечи, то би з мене і кусника донині не стало; а до зайця то уже не мені ся рівняти; от прийдеться мені з голоду загибати». А лисиця-удовиця каже: «Цитьте, кумочку, не журіться, ходім зо мнов, то буде добре».

Ходять они, кілько ходять, аж здибають турму овець, що пасуться на полонині. Каже лисиця: «Ви собі, кумочку, лягайте під корчем, аби вас пси не знюхали, а я піду подивитися, що роблять пастухи, аби вас не побачили, бо нароблять крику та й кинуться з горючов кувернягов та й хребет вам осмалять геть». Але пішла лисиця між череду і розповіла старому баранові, як ся має річ, а баран каже: «Кажи йому, аби пішов там під той горбочок і сів собі проти горбочка, а я буду там пасти, а він най скаже до мене: «Стій, баране, бо я маю тебе з’їсти!» А потім то уже моя річ».

Побігла стара лисиця і розповіла то вовкові. Пішов вовк проти того горбка, дивиться — пасеться баран. Каже вовк: «Баране, стій! Я маю тебе з’їсти!» Баран став та й каже до вовка: «Нащо тобі зо мнов моцуватися? Ти сідай там на долині та й роззяв рота, а я звідси розбігнуся і тобі цілий у рот забігну!» Сів вовк та й роззявився, а баран як ся розжене та й бух його у пащеку рогами, що вовк аж ся перевернув. Ніж ся вовк прочутив, а баран у ноги. А лисиця аж качається у корчах зо сміху. Вовк прочунявся трохи та й каже: «Огій, я, — каже, — цілого барана з’їв. Та й ще-м голоден!»

Приходить до него лисиця та й каже: «А тобі чого кров на бороді?» — «Ов, — каже вовк, — ти не знаєш чому? Я отеперісько цілого барана прожер та й ще-м голоден». — «Ходім далі, ми щось конче мусимо найти, аби ти ся наїв». Ідуть они, аж дивляться — пасеться кінь на толоці. Каже лисиця: «Ану цего як з’їш, то уже буде з тебе!» Проходить до него вовк і каже: «Мой, я би тебе з’їв!» Але кінь каже: «Я видю, що ти би мене з’їв, але біда, що я кований та поломиш собі зуби; я видю, що ти дуже голоден та меш зі смаком їсти, то можеш собі зуби геть поломити; уперед мусиш повідривати підкови від задніх ніг». А вовк каже: «Ану покажи, я відорву». Зайшов вовк ззаду, підняв кінь ногу, та й вовк зазирає… Але кінь як дав штоса ногами, а вовк лиш горі ногами та й здох…

Тому люди приповідають, що вовка ноги годують, поки молодий; на старість спустився на слуги та й з голоду здох.

Вовк в овечій шкурі

Вовк убрався раз в овечу шкуру і в такій одежі пожирав довго вівці. Но пастух, зловивши вовка, забив його і повісив високо на стовбі. Сусіди дивовалися, для чого він так вівцю повісив. «Ви ошибаєтесь, — сказав вівчар, — хотя то овеча шкура, но під нею скривалося вовче тіло!»

З того єсть така наука: не суди чоловіка по єго поверхности, но по єго поступках, по єго ділах.

Вовк і бабині телята

Паслися телята в городі на упоні, а баба грядки полола. Вовк зайшов туди і мав око на телята; та й сперся на пліт, хотячи перескочити в город. Аж баба, уздрівши го, гукнула: «Гутю-га! Гутю!»

А вовк, буцім він на телята і гадки не мав, каже, щоби помовку з себе збути: «Пек тобі! Через бабині телята не мож ся в город подивити».

Вовк і козенята

Дика коза збудувала собі в лісі хатку і навела там собі діток. Коли виходила коза з дому пастись, так діткам наказувала, щоб вони нікому не одчиняли дверей.

Пішла коза по лісу, напаслась досить, вернулась додому, підійшла до дверей і заспівала:

Діточки мої, козеняточка,

Одмикайтесь, одчиняйтесь,

Ваша матінка прийшла,

Молочка вам принесла!

Козенята, почувши материн голосок, миттю кинулись до дверей і одчинились. Коза увійшла, нагодувала діток молоком і знов побігла — пастись.

Вовк підслухав, як вона співала, тільки гаразд не второпав, як коза причитувала. Трохи згодом вовк підійшов до козинячої хатки і затяг пісню своїм невдалим вовчим голосом:

Козеняточка, мої хлоп’яточка,

Одсувайтесь, одчиняйтесь,

Ваша мати прийшла,

Молочка вам принесла!

Козенята пізнали, що не материн голос, і кажуть йому:

— Не одчиним, не матінчин голосок. У нашої матусі тоненький голосок!

Вовк одійшов од козинячої хатки, сів за кущами, посидів трохи, поміркував і знов пішов до козенят. Підійшов до дверей і затяг тонким голосом:

Козеняточка, мої діточки,

Одмикайтесь, одчиняйтесь,

Ваша мати прийшла,

Молочка вам принесла!

Козенята було сикнулись до дверей одчинять, далі схаменулись, розшолопали, що він не так причитує і голос нерівний, трохи товщий. Тоді вони одмовили йому так:

— Не одчиним, не матінчин голосок. У нашої матінки голосок тонший, і вона не так співа.

Вовк з досадою пішов од хатки. Одійшов геть за кущі неподалеко од козенят і сів там піджидать, поки прийде коза, щоб підслухать, як вона буде співать, і щоб собі перейнять її голос і причот.