Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен. Страница 36

Пішла собі лисиця в ліс, а чоловік у хату.

Іде собі лисиця. Коли йде вовк. «Чого ти така сумна?» — каже вовк. «Та от, — каже лисиця, — найшла курку жарену, а сьогодні п’ятниця, я скоромного не їм. Бо чула, що як хто їсть у п’ятницю, то ногами землі не дістане». — «А я, — каже вовк, — хоч і п’ятниця, а з’їм, якщо покажеш, де, бо дуже голодний». — «Добре, — каже лисиця, — ходім».

Повела його аж де її було піймано та й каже: «Отепер, як хоч, їж, а я не хочу». Підійшов вовк до курочки та як схопить! Коли чує — щось як схопить його за шию. Глянув — аж він і справді п’ятами не дістане землі. А лисиця взяла курочку — бо бідний вовк так злякавсь, що й курку випустив, — та й їсть. Із’їла, а потім і каже: «Бач, я ж казала, що хто їсть скоромне у п’ятницю, то п’ятами землі не дістане!»

Посміялась лисиця з вовка та й пішла собі.

Прийшов чоловік до того дуба — аж там справді вовк впіймався! Взяв він його, обідрав шкуру та й поніс на ярмарок. Продав за добру ціну. Прийшов додому.

І з того часу забагатів він добре.

А лисиці більше не вкрали й одної курки.

Сірко

Був собі в одного чоловіка собака Сірко — тяжко старий. Узяв хазяїн та й прогнав його від себе. Никає Сірко по полю, і так йому гірко: «Скільки років я хазяїнові вірно служив, годив, добро йому робив, а тепер на старості літ він мені шматка хліба жаліє і з двору прогнав». Ходить він так, думає; коли це приходить до нього вовк та й питає його:

— Чого ти тут ходиш? Сірко йому відповідає:

— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, от я й ходжу тут.

Тоді вовк йому:

— А зробити так, щоб тебе хазяїн ізнову прийняв до себе?

Сірко каже:

— Зроби, голубчику, а вже чимсь тобі віддячу.

Вовк каже:

— Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жати, і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля, — щоб я знав, де те поле, — то я візьму дитину, а ти будеш віднімати від мене ту дитину, тоді наче я тебе злякаюсь, та й пущу її.

У жнива той чоловік і жінка вийшли в поле жати. Жінка поклала свою маленьку дитину під копою, а сама жне коло чоловіка. Коли це — біжить вовк житом, та за ту дитину — і несе полем. Сірко за тим вовком, доганяє його, а чоловік кричить:

— Гиджга, Сірко!

Сірко якось догнав того вовка, відняв дитину, приніс до того чоловіка та й віддав йому. Тоді той чоловік вийняв з торби хліб і кусок сала та й каже:

— На, Сірко, їж — за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!

Ото ввечері ідуть з поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:

— Жінко, вари лишень гречані галушки та добре їх салом затовчи!

Тільки вони зварились, він садовить Сірка за стіл, сів сам коло нього та й каже:

— А сип, жінко, галушки, та будем вечеряти.

Жінка й насипала. Він Сіркові набрав у полумисок: так уже йому годить, щоб він часом гарячим не обпікся!

Ото Сірко й думає: «Треба ж мені віддячити вовкові за те, що він мені таку вигоду зробив».

А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою старшу дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:

— Прийди в неділю ввечері до нашого городу, а я тебе введу в хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.

Ото діждав вовк неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко сказав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до вовка, увів у хату і посадовив його під столом. Потім Сірко взяв на столі пляшку горілки, м’яса доволі і поніс під стіл. Люди хотіли того собаку бити, а чоловік і каже:

— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я й йому добро буду робити, поки його й віку.

Сірко бере, що лучче на столі, та подає вовкові, нагодував і упоїв його так, що вовк не витерпів та й каже:

— Буду співати!

Сірко каже:

— Не співай, бо тут тобі буде лихо! Лучче я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи.

Вовк як випив ту пляшку горілки та й каже:

— Отепер уже буду співати!

— Не співай, бо обидва пропадемо — і я, й ти…

— Ой, не видержу — співатиму!

Та як завиє під столом! Люди посхоплювались, — туди-сюди, деякі хотіли бити вовка. А Сірко й ліг на вовка, наче хоче задушити його. Хазяїн і каже:

— Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб’єте! Він і сам йому раду дасть, — ось не займайте!

От Сірко вивів вовка аж на поле та й каже:

— Ти мені добро зробив, а я тобі!

Та й попрощались.

Сліпий кінь

Жив єден ґазда. У нього був красний кінь. Вірно йому він служив.

Раз на ґазду в лісі напали розбійники, як вертав уночі із міста. Убили би його, якби не вірний кінь. Почав він бігти і втік од розбійників. Дуже цьому радувався ґазда. І казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерті буде його у себе держати.

Але то сказати — єдно діло, а зробити — друге. Забув і ґазда свою обіцянку. І як захворав кінь, він прогнав його, а ворота запер перед ним. А кінь той був осліп та й не знав, що його прогнали, бо не видів. Він чекав, що ґазда одкриє ворота і пустить його. Але коли зрозумів, що його прогнали, пішов од воріт, думав, що знайде собі хоть яку стеблину соломи. Але була зима, і нич не було на вулицях.

Дійшов кінь до стовпа із дзвоником. Голодний кінь занюхав шнурок і почав жувати його. А в тім селі був такий звичай, що коли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли кінь гриз мотуззя, то дзвін задзвонив. Прибігли люди і увиділи його. Прийшов і той ґазда, чий був кінь. І так йому страшно стало, коли увидів, що його кінь просить помочі. Жаль йому стало коня. Взяв він його і вже більше не гнав з дому, а доглядав до смерті. А коло того стовпа на камені вирізали образ, як кінь у дзвоник дзвонить, щоби всі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивими до всіх.

Сніг і заєць

Каже сніг зайцеві: «Чогось мені голова заболіла». — «Мабуть, ти танеш, тим тобі й голова заболіла, — сказав заєць. Сів на пеньок і гірко заплакав. — Шкода, шкода мені тебе, сніженьку. Я все по снігу бігав, круглі дірки робив. Від лисиці, від вовка, від мисливця в сніг заривався, ховався. Як я тепер без тебе житиму? Піду до господаря лісу, проситиму, хай він тебе, сніженьку, збереже для мене».

Та й став заєць плакати, господаря лісу просити. А сонце вже високо ходить, добре припікає; сніг тане, з гір потоками біжить. Почув зайця господар лісу. Прохання його вислухав та й каже: «З сонцем змагатись не берусь, снігу зберегти не можу. Зате кожушок твій білий зміню на сіренький, буде тобі влітку легко ховатись між сухого листу, кущів та трави, ніхто тебе не вглядить».

Зрадів заєць. Та з того часу щоразу й міняє зимовий кожушок на літній.

Совині діти

Сонце вже заходило. Всі денні птиці вертались до своїх гнізд після цілоденної тяжкої праці і укладалися спати, а пані Сова тільки що прокинулась від сну. Розправила крила, обдивилася навкруги, чи нема часом якого потайного ворога, що чигає на її добро. Наказала дітям, щоб сиділи тихо в гнізді і не рипались, а сама полетіла на роздобутки. Думка така, щоб спіймати на вечерю яку дурноголову мишу, підстрелену перепеличку або пришелепуватого горобця, що запізнився до гнізда, дзьобаючи соняшник, кого вже доля не пошле, бо ще дурні не перевелися і на її вік їх вистачить.

Прилітає із здобиччю… аж немає дітей її в гнізді.

— Ой ґвалт! Рятуйте, птиці добрі!.. Калавур! Сталось нечуване лиходійство, від якого світ повинен занепасти ся!.. Пропала краса і надія всього совиного роду!.. Хто чув, хто бачив того ворога лютого, що повитягував з гнізда моїх малих хорошунчиків?

— Я бачила, — каже ворона, облизуючись, — як чорний кіт ніс двоє поганих окатих вилупків, — то, може, були твої?

— Ні, ні, - відказує сова, — мої то були самі щонайкращі в цілому світі.

— Я чула, — каже ворона, — що й горобчиха говорила те ж саме сьогодні, як ти спіймала її горобеня!