Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен. Страница 46

— Ану, поведи мене!

Вже нічого му не казав, ішли оба разом. Лис іде землею, а горобець то на одно дерево, то на друге. Та й так прийшли аж до буди. А в тій буді був пес. Горобець сів на буду та й каже:

— Ти йди, але аби-с багато не брав, лиш одну, та й аби-с дуже потиху брав, аби тебе ніхто не злапав.

Лис підсувається, підсувається. А пес спав. Але як учув, що лис іде, скочив та й лиса роздер.

Як дядько ведмедя рябим робив

Єдного часу мужик орав на полі рябою кобилою. Приходить до нього медвідь і каже: «Що ти хочеш, чоловіче, щоби я такий рябий був?» — «А що? Ніц не хочу, тільки от запряжу тебе в плуг і буду орати три дні, то будеш такий таркатий, як та кобила». — «Ну, добре».

Як запряг медвідя до плуга, давай бити. Шерсть летить, як полова, а той тягне. Нарешті оглядається по собі медвідь; а він вже такий писаний, що не треба і малювати! «Стій! — каже. — Вже я сорокатий!» — «О, ні! Не така згода була, треба три дні».

Як він походив у плузі назначений час, то вже добре був писаний. І більше не хтів бути сорокатим, бо то з великою кривдою шкіри дістається.

Як загинув олень

Олень підійшов до річки напитися води. У воді побачив свій образ і радувався своїми рогами, що такі великі й росохаті. Подивився ще й на свої ноги і сказав: «Лиш ноги маю погані, бо дуже тонкі».

Нараз вибіг із лісу вовк і кинувся на оленя. Олень побіг по рівнині, як стріла. Втік. Та як забіг в ліс, роги заплутались межи галуззями, і вовк його заїв. Умираючи, жалувався олень: «Який я був нерозумний! Ноги, що я вважав слабими й поганими, мене врятували. А ті роги, що ними я радувався, загубили мене».

Як звірі голосили по бабі

В одного лісного сторожа умерла баба. По звичаю по покійниці треба було голосить, а голосить було нікому. Родичів ніяких не було і сусідів теж ніяких, бо він же був у лісі, жив далеко од села. Самому тужить не було охоти та й не вмів по-баб’ячому причитувать, і в додаток — ніколи, треба було справляться з ділами. Пішов дід на село, обійшов всі хати — ні одна баба не согласилась іти до його голосить по покійниці, бо всі добре знали, що він чоловік небагатий, а друге те, що сидіть одній біля покійниці — та ще в лісі — буде дуже моторошно. Розгнівавсь дід на баб, плюнув і пішов до своєї хати. Дорогою він думав: «Не хочете йти до мене — і чорт з вами. Я собі найду плачку в лісі. Цілий вік прожив з звірями і помирать буду з ними. Найму медведя або вовка, вони поголосять за моєю старухою».

Увійшов старик у ліс, дивиться — назустріч йому йде медвідь. Старик каже: «Медведику-братику, приходь до мене голосить; у мене старушка умерла, а голосить нікому по покійниці. Сусідів у мене нема і рідні ніякої. Приходь, спасибі тобі, я тобі заплачу». — «А що ти мені даси?» — «Та як ти зумієш гарно поголосить, так получиш три паляниці і полумисок меду». — «Добре, дідусю, ходім, попробуєм».

Пішли вони в хату. Медвідь схилився до старухи і затяг:

У старика була старуха,

Він її не люби-и-и-в,

Вона його гризла,

Він її добив…

— Не так, не так, медвідь, не вмієш ти тужить, геть од мене. Тікай з хати, а то живо сокири одкуштуєш!

Медвідь злякавсь, вискочив з хати і побіг.

Старий вийшов з хати і дума: «Кого б се іще присогласить?» Коли дивиться — біжить вовк. Старий гукнув на його: «Ей, заверни сюда, я тобі щось скажу!» Вовк спинивсь. Дід каже: «Вовчику-братику, у мене бабуся умерла, а тужить нікому, сусідів нема, а з села ніхто не йде. Приходь хоч ти поголоси». — «А що ж ти мені за те даси?» — «Та як зумієш гарно поголосить, так я тобі дам порося». — «Добре, дідусю, ходім, попробую».

Пішли вони в хату. Вовк нахилився до бабуні і затяг своїм товстим голосом:

Бідна ж ти моя старушечка,

Праведна твоя буде душечка!

Та не будеш ти терпіть

На тім світі мук,

Бо не сама померла,

А полягла од дідових рук.

— Не так, не так, брешеш ти, вовче, ти не вмієш голосить. Убирайся од мене к чортовому батькові, а то я тобі покажу, як плести нісенітницю!

Вовк вискочив з хати і побіг без оглядки.

Вийшов дід з хати і дума: «Бодай його так не жить, плачки і то ніде взять. Оставить покійницю одну в хаті без плачки не годиться, і плачку ніяк не достану!» Трохи згодом дивиться дід — біжить неподалеко од хати лисиця. Він гукнув на неї: «Ей, лисичко, погоди, заверни до мене, я тобі щось скажу». Лисиця стала, потім направилась до діда. Дід каже: «Лисичко-сестричко, запоможи моєму горю». — «А яке в тебе горе, дідусю?» — «Та у мене умерла старуха, а голосить нікому. Мені треба одлучиться на село, заказать там домовину і батюшці заявить, а дома біля покійниці оставить нікого». — «Та вона ж нежива, з хати не втече, можна і одну оставить», — каже лисиця. — «Ні, лисичко, так не годиться; кажуть старі люди, що покійницю одну оставлять без плачки гріх. Може, ти, лисичко, согласишся поголосить по моїй бабусі, а я тим часом схожу на село». — «А чого ж, для тебе, дідусю, я уважу, ти наш чоловік, ми скільки років живем з тобою мирно, лиха нам ти ніякого не заподіяв. Для хорошого чоловіка я рада услужить». — «Так от, будь ласкава, оставайся голосить». — «А що ти мені, дідусю, за те даси?» — «Та як зумієш гарно голосить, так я тобі пару курей дам, а як не зумієш, тоді получиш бича по ребрах». — «О, дідусю, я зумію, мені не первина голосить». — «Ну, ходім попробуєм».

Увійшли вони в хату, лисиця припала до покійниці і затягла тоненьким голосом:

У діда була бабуся,

Рано вставала,

По три скалки в день пряла,

Борщ, кашу варила,

Дідуся кормила.

Та навіщо ж ти, милая,

Дідуся спокинула?

Та чи він тебе не любив,

Та чи він тебе не кохав?

— «Так, так, лисичко, молодець, умієш голосить. Получиш пару курей, ще й на придачу кусок сала дам. Продовжай так і далі, а я збігаю на село, домовину закажу».

Дід пішов на село, а лисичка прийнялась глитать бабусине м’ясо. Обгризла все м’ясо, остались одні кістки та трибуха. Потім хотіла було втекти з хати, а далі згадала про курей і задумалась: «Е, ні, підожду діда, треба получить з його обіщаних курей, тіко треба убрать бабині кістки, щоб можна було одурить діда». Вибігла лисиця за двір, дивиться — іде по дорозі вовк. Вона гукнула: «Вовчику-братику, ти хочеш їсти?» — «Хочу». — «Ну, так іди, забери там у хаті бабині кістки, посмакуй трохи. Я оце заморила черв’яка і тобі оставила. Тіко ти їх волочи подальше в гущину ліса, а то дід скоро вернеться з села». Голодний вовк схопив бабині кістки і попер їх подальше од хати в невилазну гущину.

Вернувся дід з села, дивиться — на столі пусто, бабусі нема. Дід спитав лисицю: «А куда ж ти дівала покійницю?» — «Ох, дідусю, не бачив ти, яке тут чудо було. Я як почала голосить та Бога просить, щоб збавив бабусю од гріхів, та так усердно, та так жалібно просила, що Бог одразу почув мою молитву. Ото я голосю та й голосю, коли дивлюсь — розступилась стеля, улетіли два анголи, взяли бабусю на руки і понесли на небо, а мені сказали: «Гарно ти, лисичко, умієш голосить. Твої слова до Бога доходять. Опісля того я вся тремтіла, бо дуже злякалась». — «А іще що вони тобі казали?» — «Та вони іще щось казали, та я з переляку забула. Погоди трохи, я спомню. Ага, он що вони казали! Вони казали, що як умре дідусь, так щоб і по тобі я голосила, тоді і тебе візьмуть на небо. Там будеш вмісті з бабусею жить в раю». — «Так і сказали?» — здивовано спитав дід. — «Та так і сказали, я тобі брехать не буду». — «Ну, на ж тобі, лисичко, вмісто двох — три курочки і кусок сала. А коли оголодаєш, приходь до мене, я тобі всього дам. Тіко, будь ласкава, як я умру, приходь голосить, а то я боюсь, щоб нас не розлучили на тім світі з бабусею». — «Не бійся, дідусю, я свого слова не зміню, прийду непремінно. Тіко от що я хотіла тобі сказать. Ти, дідусю, не запирай на ніч курника, а то я прийду до тебе в гості, а тебе, може, дома не буде, тоді що ж я повинна робить, іти назад не солоно хльобавши?» — «Добре, лисичко, для тебе всякий час двері будуть одчиниті».