Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен. Страница 18

— Залиши, я вже сама це зроблю.

Марія-Мати подякувала їй за добре серце і відійшла. Жінка довго проводжала її поглядом і начебто роздумувала над чимсь. Нараз роздягла дитину і посадила до купелі, де щойно купався Ісусик.

Ледве зачала дитину змивати, як струп став відпадати. За кілька хвилин не було з нього ні сліду.

— Чоловіче! — крикнула з радістю до мужа, який саме вернув до дому. — Ходи, глянь! Наш хлопчик видужав. Струп щез, а ціле тіло біленьке й гладеньке, як шовк.

— Дійсно, — чудувався чоловік, приглядаючись дитині. — Як це сталося? — питав здивований.

— Це Божа ласка. Це чудо. А вчинило його Боже Дитя, що народилося ген там, у стаєнці, — говорила жінка, сяючи з радости і розказуючи, як це все сталося.

Сповнені безмежного щастя та глибокої вдячности, пішли чоловік та жінка до стаєнки і впали на коліна перед Ісусиком, славлячи народженого Бого-сина.

Минули літа. І на горі смерти, на Голготі, знялись підряд три хрести. Посередині розп’ятий Ісус, а по Його правій та лівій — два розбійники. В терновому вінці, весь скривавлений, склонив Син Божий святу голову і молиться тихо за тих, що Його розіп’яли та ще й тепер глузують з Нього, насміхаються. Глузує викривленими від злоби устами і розбійник по Його лівій.

Лиш на лиці розбійника по правій видно безмежний сум, безмежний одчай. Перед його очима проходить усе його життя.

— Як безнадійно змарнував я, — думає він, — мої літа! Скільки кривди, скільки лиха-горя заподіяв я людям! І тепер вмираю, занапастивши душу.

Раптом почув глузування свого товариша розбійника.

— Якщо ти справді Син Божий, — казав цей, — то зійди з хреста та спаси й нас.

Мимохіть глянув він на Богосина. Здивований, широко розкрив очі. Кругом голови Ісуса побачив золоте сяйво.

Хто це та де розказував йому про якесь золоте сяйво довкола голови? — намагався нагадати.

— Ах, це моя мати розказувала, як мене дитину уздоровило якесь Боже Дитя, з золотим сяйвом довкола голівки. Ах, це той самий, — шептав сповнений безмежної пошани і, звертаючись до Ісуса в глибокій покорі та вірі, заговорив:

— Пом’яни мя, Господи, як прийдеш до царства Свого.

І зняв страждаючий Син Божий Свій повний любови погляд на нещасного грішника та промовив:

— Направду кажу тобі, ще нині будеш зі мною в Царстві Небеснім.

Роз’яснилося лице розбійника і якесь блаженне почування безкрайого щастя сповнило його зболілу душу.

Вмирав уже спокійний.

Чорний пустунчик

За ясною вифлеємською зіркою мандрували зі своїми почтами три східні царі-мудреці, що їхали зложити поклін народженому Божому Дитяті, їх слуги везли за ними багаті дари. В почті їхав і хлопчик мурин. Їхав на ослі і віз миро, яке його пан забрав для Ісусика.

Всі їхали повагом, тільки чорний пустунчик ганяв позаду почту на своїм ослику. Ставав на ньому дуба, вивертався, зводив усякі герці. Розбавився й ослик. Брикав ногами, лягав на землю, качався в піску.

Як заїхали царі-мудреці до Ірода, а слуги почали знімати з верблюдів та ослів клунки, спостеріг малий мурин, що прив’язаний до сідла кошик, в якому була посудина з миром, згубився. Щезла пустота хлопця, не цікавила його велич Іродового дворища, не смакували йому добірні страви, якими гостила всіх царська прислуга. Дрижав зі страху перед своїм паном, але не мав відваги йому розказати, що сталося. Змарнів та й зблід, хоч як був чорний.

Пройшло ще кілька днів. Подорожні покинули двір Ірода, а золота зірка завела їх до Вифлеєму і стала над стаєнкою, де родився Ісус. Слуги переодягли своїх володарів у багаті шати та стали витягати з клунків привезені для Божого Дитяти дари. Лиш муринчик стояв на боці коло свого ослика і з ляком чекав, що буде далі, що скаже його пан, як угледить, що посудини з миром нема.

Тим часом царі-мудреці підійшли до стаєнки, впали на коліна перед Божим Дитятком, віддаючи поклін, а слуги почали подавати дари. Цар-мудрець, що віз у дарунку миро, озирнувся здивовано за своїм муринчиком, не розуміючи, чому цей не подає дарунку.

Не видержав тепер пустун. Дрижачи всім тілом, підбіг, продираючись, до ясел, впав на коліна, маючи намір прохати у Ісусика пробачення та охорони перед своїм паном. Та замість того почав гірко, гірко плакати. Ісусик глянув на нього, всміхнувся, простяг ручку і ніжно погладив чорну, кучеряву голову хлопця.

Зчудований такою ласкою, звів хлопчина очі і…

— Що це? — скрикнув.

Перед ним стояв кошик з миром, який він, через свою пустоту, згубив.

Забувши страх, схопився, розцілував ніжки Ісусика, а потім, свавільно пустуючи, як перше, поскакав до свого ослика.

З даху стайні залинув за ним — наче голос срібних дзвіночків — сміх ангелів, а далі й сміх усіх, що були в стаєнці.

Осел-христоносець

Весь сніг, уся вселенна раділи народженням Божого Дитяти. Раділи люди, раділи всі сотворіння Божі, раділо навіть квіття. Лиш пекло скаженіло, бо прийшов Спаситель, бо ж Господь зіслав Того, Який мав відкупити людський рід.

Та лютував ще й цар юдейський Ірод. Стривожився, що втратить своє царство. Тож народжене Дитя не давало йому спокою. Похмурий ходив по своїй палаті і думав, як позбутися ненависної Дитини. Думав і придумав. Придумав таке, що саме пекло вжахнулося. Велів повбивати всіх дітей, що прийшли на світ в останні два роки. Думав, що з ними загине й Ісусик.

Тиха ніч вкрила Вифлеєм, над яким завис цей наказ. Тривожно мерехтіли ясні зірки, осяючи чумацький шлях на небі. А цим шляхом сходив з неба, ніби якась срібна з’ява, ангел. Це Божий посланець. Спішив він, щоб сповістити Йосифа про небезпеку. Скорою ходою підійшов до стаєнки. Від його сяйва пробудився старенький Йосиф. Пробудився, злякався. Ангел же промовив до нього:

— Бери Марію і Дитя і втікай до Єгипту. Лютий Ірод наважився на життя Дитяти.

Стривожений стояв Йосиф, слухаючи слів ангела. Коли ж цей розплився в срібній млі, відійшов до Марії, розбудив її та розказав, що звістив його Божий посланець.

Зажурені, почали Йосиф і Марія ладитися в дорогу. Йосиф бідкався, бо ж як йому іти в таку далеку дорогу з немічною Марією та Немовлям та ще й пішки.

Глибоко в стаєнці, за яслами, в яких спав Ісусик, прокинувся малий віслюк, наче даючи про себе знати. Йосиф зрадів.

— Візьму віслюка, — подумав. — Малий він, небагато в нього сили, а все ж таки порятує в дорозі.

Підійшов до віслюка, а цей, прочуваючи, мабуть, яке важливе матиме завдання, радісно став махати вухатою головою. Слухняно теж стояв, як Йосиф навантажував на нього клунки.

Зоріло. Свята Родина кидала Вифлеєм. Марія-Мати з Дитятком на віслюку, а Йосиф побіч, тримаючи в руці уздечку.

Дорога, якою їхали, це не був битий шлях, ані навіть добре протоптана стежка. Ніяк було б пізнати, що ходили тут деколи люди, коли б не кості в’ючних тварин чи й людей, що колись тут загинули. Стирчали вони з-під навіяних вітром піскових курганів, додаючи пустелі ще більшої дикости. А пустеля простягалася, як далеко глянути оком. Цілі дні мандрували наші подорожні, не стрічаючи ні дернини, ні зісохлої травички, ні води. Уночі розкладав Йосиф ватру, при якій засипали. А ослик тулився коло них, важко дихаючи по цілоденнім труді. Копита його підбилися, ноги кривавили, а голод і спрага гірко дошкулювали. Не раз теж дрижав зі страху перед дикими звірами, що з ревом проходили повз ватру, ставали і зі здивування гляділи на Святу Родину. Часто шаліли бурі-громовиці. Тоді подорожні шукали захисту під якоюсь скелею, а віслюк відпочивав і покріплявся листками якого куща.

Одного разу розшаліла буря, якої досі ще не було. Небо вкрили олив’яні хмари, громи гуркотіли без упину. Вкінці прийшла злива, що, здавалося, все затопить. Як надходила буря, проходили вони саме руслом річки, що зовсім висохла. Йосиф забрав Марію з Дитятком та сховався з ними під скелею, що стирчала над руслом. Ослик лишився по другому боці висохлої річки і жадібно скубав вогке гілля. Довго, довго шаліла злива. Втихати стала аж під вечір. Небо прояснилося, а останнє проміння сонця осяяло змочені піскові кургани та скелі. На місці висохлого русла котились жовті буруни, шаліла розбурхана річка. На протилежному березі бігав віслюк, жалібно іржучи. Розглядався, шукав своїх господарів.