100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий. Страница 22

Король, голосно ридаючи, обіцяв королеві виконати її бажання.

Поховавши дружину, король не знаходив собі місця від горя. Одного разу до нього прийшли міністри й почали просити його, щоб він перестав тужити і швидше одружився. Король навіть і чути не хотів про це.

– Я обіцяв покійній королеві одружитись удруге, якщо знайду жінку, яка буде вродливішою й кращою за неї, але такої жінки немає в усьому світі. Тому я ніколи не одружуся, – сказав він.

Тоді міністри почали щодня показувати йому портрети найвидатніших красунь, аби король вибрав собі дружину, але король казав, що померла королева була кращою, і міністри йшли ні з чим.

Нарешті головний міністр сказав королю:

– Ваша величносте, невже ваша вихованка здається вам розумом і вродою гіршою за покійну королеву? Вона така розумна та вродлива, що кращої дружини вам не знайти!

Королю здалося, що його молода вихованка-принцеса і справді краща та вродливіша за королеву, і, не відмовляючись більше, він погодився.

Міністри й усі придворні були задоволені, але принцесі це здалося жахливим, їй зовсім не хотілося стати дружиною старого короля. Одначе король не слухав її відмов і наказав їй якомога швидше готуватися до весілля.

Принцеса згадала про свою тітку, чарівницю, й вирішила порадитись із нею. Тієї-таки ночі вона вирушила до чарівниці.

– Зажадай від короля сукню, блакитну, як небо. Такої сукні він не зможе тобі добути, – сказала чарівниця.

Принцеса подякувала чарівниці за пораду й повернулася додому. Наступного ранку вона сказала королю, що доти не погодиться вийти за нього заміж, доки не отримає від нього сукні, блакитної, як небо.

Король негайно скликав найкращих майстрів і наказав їм пошити сукню, блакитну, як небо.

Уже наступного дня майстри принесли замовлену сукню, і порівняно з нею навіть блакитне небесне склепіння, оточене золотими хмарками, здалося не таким гарним.

Отримавши сукню, принцеса злякалася. Вона знову поїхала до чарівниці та спитала, що їй тепер робити. Чарівниці було дуже прикро, що її задум не вдався, і вона звеліла принцесі зажадати сукню кольору місяця.

Король послав по найвправніших майстрів і таким грізним голосом віддав їм наказ, що не минуло й доби, як майстри вже принесли сукню.

Поглянувши на це прекрасне вбрання, принцеса засумувала ще дужче.

Чарівниця з'явилася до принцеси і, дізнавшись про другу невдачу, сказала їй:

– Зажадай сукню, блискучу, як сонце.

Принцеса погодилась і зажадала від короля таку сукню. Король віддав усі діаманти й рубіни зі своєї корони, аби сукня блищала, як сонце. Тому, коли сукню принесли й розгорнули, усі миттю замружились: вона й справді блищала, ніби справжнє сонце.

Не раділа лише принцеса. І чарівниця була дуже засмучена тим, що всі її поради нічого не дали.

– Ну тепер, дитя моє, – сказала вона принцесі, – зажадай у короля шкуру його улюбленого віслюка. її вже він напевно не дасть тобі!

А треба сказати, що віслюк, чию шкуру чарівниця звеліла зажадати в короля, був незвичайний. Щоранку він замість кізяка вкривав свою підстилку блискучими золотими монетами.

Принцеса побігла до короля й зажадала ослячу шкуру.

Король хоч і здивувався, але, не розмірковуючи, виконав бажання. Віслюка вбили і його шкуру врочисто принесли принцесі. Тепер уже вона зовсім не знала, що їй робити.

– Не тужи так, люба! – сказала чарівниця. – Загорнися в ослячу шкуру і швидше йди геть із палацу. Із собою нічого не бери: скриня з твоїми сукнями йтиме за тобою під землею. Ось тобі моя чарівна паличка. Коли знадобиться скриня, вдар паличкою по землі, і вона з'явиться перед тобою.

Принцеса поцілувала чарівницю, натягла на себе бридку ослячу шкуру, вимастила обличчя сажею, щоб її ніхто не впізнав, і вийшла з палацу.

Зникнення принцеси зчинило великий переполох. Король розіслав у погоню за принцесою тисячу вершників. Але чарівниця зробила принцесу невидимою для очей королівських слуг.

А принцеса тим часом заходила в багато будинків і просила взяти її хоч служницею. Але ніхто не хотів брати принцесу до себе, бо в ослячій шкурі вона здавалася надзвичайно потворною.

Нарешті вона дійшла до якогось великого будинку. Господиня цього будинку погодилася прийняти бідолашну принцесу до себе за робітницю. Принцеса подякувала господині та спитала, що вона має робити. Господиня звеліла їй прати білизну, наглядати за індичками, пасти овець і чистити свинячі корита.

Уже з першого дня челядь почала грубо глузувати з дівчини, однак потроху до неї звикли. До того ж, працювала вона дуже старанно, і господиня не дозволяла її кривдити.

Одного разу в оселі було свято і принцесу не змушували працювати. Вона скористалася з цього й вирішила вбратися в одну зі своїх пишних суконь.

Принцеса вдарила по землі чарівною паличкою, і скриня з убраннями з'явилася перед нею. Принцеса вийняла блакитну сукню, яку отримала від короля, пішла до своєї комірчини і стала вбиратися.

Вона подивилась на себе в дзеркало, помилувалася чудовим убранням і відтоді на кожне свято вбиралась у свої розкішні сукні. Але, крім овець та індичок, ніхто про це не знав. Усі бачили її в бридкій ослячій шкурі і прозвали її – Осляча Шкура.

Якось молодий королевич повертався з полювання і заїхав відпочити в дім, де служила Осляча Шкура. Він трохи відпочив, а тоді став блукати будинком і подвір'ям. Випадково він забрів до темного коридору, в кінці якого були замкнені двері. Королевич був дуже допитливим, і йому закортіло дізнатися, хто живе за цими дверима. Він зазирнув у шпарину. Як же він здивувався, коли побачив у маленькій тісній кімнатці прекрасну, гарно вбрану принцесу! Він побіг до господині дізнатися, хто ця дівчина.

Йому сказали, що там живе служниця, яку взяли в дім пасти овець і чистити свинячі корита.

Більше королевич нічого не дізнався. Він повернувся до палацу, але не міг забути красуню, яку випадково побачив крізь шпарину в дверях. Він шкодував, що не зайшов тоді до кімнати й не познайомився з нею.

Безперервно думаючи про дивовижну красуню, королевич тяжко захворів. Король і королева, його батьки, були у відчаї. Вони закликали лікарів, але лікарі нічого не могли зробити. Нарешті вони сказали королеві: напевно, її син захворів від якогось великого горя. Королева почала розпитувати сина, що з ним сталося.

– Я хочу, щоб Осляча Шкура спекла пиріг і принесла його, щойно він буде готовий, – сказав королевич.

Королева здивувалася, покликала придворних і спитала, хто така Осляча Шкура.

– О, це бридка замазура! – пояснив один придворний. – Вона живе недалеко звідси й пасе овець та індичок.

– Ну, хоч би хто була ця Осляча Шкура, – сказала королева, – хай вона негайно спече пиріг для королевича!

Придворні побігли до Ослячої Шкури й переказали їй наказ королеви. Принцеса замкнулась у своїй комірчині, скинула ослячу шкуру, вимила обличчя й руки, вдягла чисту сукню й заходилася готувати пиріг. Борошно вона взяла найкраще, а масло та яйця – найсвіжіші.

Замішуючи тісто, навмисне чи ненароком, вона впустила з пальця каблучку. Та впала в тісто й лишилася там. Коли пиріг спікся, принцеса вдягла бридку шкуру, вийшла з кімнати, подала пиріг придворному і спитала його, чи йти їй із ним до королевича. Але придворний навіть не хотів відповідати їй і побіг із пирогом до палацу.

Королевич вихопив пиріг із рук придворного й почав їсти його так квапливо, що всі лікарі хитали головами й розводили руками.

І справді, королевич ледь не вдавився каблучкою, що опинилася в одному зі шматків пирога. Але юнак швидко вийняв каблучку з рота й після того став їсти пиріг уже не так квапливо. Він довго розглядав каблучку. Вона була така маленька, що могла підійти лише найгарнішому пальчикові на світі. Королевич одно цілував каблучку, тоді сховав її під подушку й діставав звідти щоразу, коли гадав, що на нього ніхто не дивиться.

Увесь цей час він думав про Ослячу Шкуру, але вголос говорити про неї боявся. Тому хвороба його посилювалась, і лікарі не знали, що й подумати. Нарешті вони оголосили королеві, що син її хворий від кохання.