100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий. Страница 30

Уся кров прилинула до серця королеви: вона зрозуміла, що Білосніжка ожила. Але вона вже придумала, що робити. Королева вміла чаклувати. Вона просочила отрутою гребінь, перевдяглася, прикинулась іншою старою й вирушила в ліс до сімох гномів.

Вона знову постукала в двері та гукнула:

– Продаю добрі товари! Купіть!

Білосніжка визирнула з віконця:

– Ідіть далі, бабусю, мені в дім пускати будь-кого заказано!

– Подивися, яка краса! – сказала стара й показала отруйний гребінь. – Хочеш, я тебе як слід причешу?

Білосніжці дуже сподобався гребінь, і вона дозволила старій себе причесати. Щойно та торкнулася гребенем її волосся, Білосніжка без духу впала на землю.

– Прийшов тобі кінець, красуне! – сказала королева і пішла геть.

Настав вечір, і семеро гномів повернулись додому й побачили мертву Білосніжку. Щойно вони витягли отруйний гребінь, дівчинка прийшла до тями й розповіла їм про все. Гноми знову звеліли їй нікого в дім не пускати.

А королева повернулася додому, сіла перед дзеркалом і каже:

– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?

А люстерко знову відповідає:

– Тут ви рум'яніша за всіх і біліша,
Але Білосніжка у гномів живе,
Гарнішає й, наче троянда, цвіте —
Від вас незрівнянно вона красивіша!

Почула це королева й затремтіла від гніву. Вона пішла до потаємної комірчини, куди, крім неї, ніхто ніколи не заходив, і приготувала отруйне яблуко. На вигляд воно було дуже гарне та рум'яне, але той, хто відкусив би хоч шматочок, тієї ж миті впав би мертвим. Потім королева перевдяглася старою й вирушила в ліс до семи гномів.

Вона постукала, і Білосніжка висунулась у віконце:

– Я не пущу вас, бабусю: гноми мені заборонили відчиняти двері.

– Це правильно, – відповіла лиха королева. – Та як же бути? Дивися, які в мене яблучка. Давай я пригощу тебе одним.

– Ні, – сказала Білосніжка, – мені нічого брати не дозволяють.

– Ти боїшся? – спитала стара. – Я розріжу яблуко на дві половинки: рум'яну з'їси ти, а білу я.

А яблуко було зроблене так хитромудро, що лише рум'яна його половинка була отруйною. Захотілося Білосніжці яблучка, і, побачивши, що бабуся його їсть, вона не втрималась і взяла отруєну половинку. Щойно вона відкусила шматочок, як упала мертва.

Повернулася королева додому й питає у дзеркала:

– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?

І дзеркало нарешті відповіло:

– За тебе кращої немає!

І заспокоїлося заздрісне серце королеви, наскільки може таке серце заспокоїтись.

А гноми знайшли Білосніжку неживою, підняли її, розшнурували, зачесали їй волосся, обмили її водою й вином. Нічого не допомагало – дівчинка лишалася мертвою. Тоді вони поклали Білосніжку в ліжечко, всілися навколо й заплакали. Вони хотіли її поховати, але вона була як жива і щічки її були свіжі та рум'яні. Вони зробили для неї кришталеву труну і написали на ній золотими літерами її ім'я. Потім віднесли труну на гору.

Довго лежала у своїй труні Білосніжка, і здавалося, що вона спить, – біла, немов сніг, рум'яна, наче кров, із волоссям як чорне дерево. Одного разу проїжджав тими місцями королевич і побачив у труні прекрасну Білосніжку.

– Я не зможу жити без неї! – вирішив він і наказав своїм слугам нести її труну на плечах до палацу.

Один зі слуг спіткнувся, труна хитнулась, і шматок отруйного яблука випав із горла Білосніжки. Вона розплющила очі й тихо сказала:

– Як же довго я спала!

– Дуже довго, люба! – відповів потішений королевич і розповів їй, як усе було. – Ти мені дорожча за все на світі. Будь моєю дружиною.

Білосніжка погодилась, і невдовзі зіграли пишне весілля. На бенкет було запрошено й лиху мачуху Білосніжки. Вона надягла гарну сукню, взяла люстерко і спитала:

– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?

А люстерко відповіло:

– Тут ви рум'яніша за всіх і біліша,
Але молода королева миліша
І незрівнянно за вас красивіша!

Закричала лиха королева страшним голосом і впала мертва.

Бременські музики

Жив на світі мірошник, і був у нього віслюк, розумний і сильний. Довго працював віслюк на млині й постарів. Господар побачив, що віслюк більше працювати не може, і вигнав його з дому. «Піду-но я до міста Бремена і стану вуличним музикою», – подумав віслюк.

Так він і вчинив.

Іде віслюк і кричить по-віслючому. Коли бачить: лежить на дорозі мисливський пес і важко дихає.

– Що з тобою, собако? – питає віслюк.

– О, віслюче, пожалій мене! – каже собака. – Жив я в одного мисливця, а тепер постарів, для полювання більше не годжусь, і задумав господар убити мене. От я й утік від нього.

– Ходімо зі мною до Бремена, – відповідає віслюк, – будемо вуличними музиками. Гавкаєш ти голосно, будеш співати й у барабан бити, а я співатиму й на гітарі гратиму.

– Що ж, – каже собака, – ходімо.

Віслюки іде – кричить по-віслючому, собака йде – гавкає по-собачому. Коли бачать: сидить на дорозі кіт.

– Чого ти такий невеселий? – питає собака.

– О, пожалійте мене, віслюче й собако! – каже кіт. – Жив я у своєї хазяйки, ловив щурів і мишей. А тепер от старий став, зуби притупились. А хазяйка задумала втопити мене. Я й утік. Як тепер прохарчуватися, не знаю.

– Ходімо з нами, коте, до міста Бремена, будемо вуличними музиками. Голос у тебе гарний, ти будеш співати й на скрипці грати, собака – співати й у барабан бити, а я співатиму й на гітарі гратиму.

– Що ж, – каже кіт, – ходімо.

Віслюк іде – кричить по-віслючому, собака йде – гавкає по-собачому, кіт іде – нявкає по-котячому.

Коли бачать: сидить на воротях півень і кричить на все горло:

– Ку-ку-рі-ку!

– Чого ти кричиш? – питає віслюк.

– О, пожалійте ви мене, віслюче, собако й коте, – каже півень. – Завтра до моїх господарів приїдуть гості, а мене хочуть зарізати і зварити для них суп. Що мені робити?

– Ходімо, півнику, з нами до Бремена – будемо вуличними музиками. Голос у тебе добрий, ти будеш співати і на балалайці грати, кіт буде співати й на скрипці грати, собака – співати й у барабан бити, а я співатиму й на гітарі гратиму.

– Що ж, – каже півень, – ходімо.

Віслюк іде – кричить по-віслючому, собака йде – гавкає по-собачому, кіт іде – нявкає по-котячому, півень іде – кукурікає.

Довго йшли, і настала ніч. Віслюк і собака лягли під великим дубом, кіт сів на гілку, а півень злетів на верхівку дерева й почав дивитися на всі боки. Дивився, дивився й побачив, що недалеко вогник.

– Вогник! – кричить півень.

Віслюк каже:

– Треба дізнатися, що то за вогник. Може, поблизу дім стоїть.

Собака каже:

– Може, в цьому домі м'ясо є. Я б поїв.

Кіт каже:

– Може, в цьому домі молоко є. Я б попив.

А півень каже:

– Може, в цьому домі пшоно є. Я б подзьобав.

Устали вони й пішли на вогник.

Вийшли на галявину, а на галявині дім стоїть, і віконце в ньому світиться.

Віслюк зазирнув у віконце.

– Що ти там бачиш, віслюче? – питає півень.

– Сидять за столом розбійники, їдять і п'ють, – відповідає віслюк.

– Ох як їсти хочеться! – сказав собака.

– Ох як пити хочеться! – сказав кіт.

– Як би нам розбійників із будинку вигнати? – сказав півень.