Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович. Страница 32

— Хто мене будить? Хіба вже день? — вигукнула королева.

— Ще не день, але вже й не ніч, — сказала дівчинка, — І всі ще сплять…

— Чого хочеш від мене? — спитала сердито королева Веселості.

— Мені не подобається у Вас, — сказала дівчинка.

— То, може, ти смутишся? — спитала насторожено королева.

— Ні, — всміхнулася якнайвеселіше дівчинка, — Я не смучусь. Ви ж знаєте, чого я сюди прийшла?

— Скільки вас є, не можу запам'ятати, чого кожен сюди приходить, — мовила королева, позіхаючи.

— Я шукаю свою маму, — сказала дівчинка, — Не веселощів у цьому світі шукаю, а маму. І ви обіцяли показати, де вона.

— Таке чудне обіцяла? — засміялася королева Веселості, — Як же ти згубила свою маму? Розійшлися ви, чи що? Загубилася ти чи пропала?

— Не загубилася я ані пропала, — сказала дівчинка, — Вона пішла від мене аж так давно, що я й не пам'ятаю. Але не один мені казав: світ широкий і великий. І не може бути, щоб я її не знайшла! Допоможете мені?

— Дуже мала ти і дуже дурненька, — сказала королева Веселості, — А чи не подумала ти, що твоя мама могла померти?

— Померти? — перепитала дівчинка, — Ні, я про це не думала… Та й не хочу я про це думати. Бо коли мені стає дуже гірко, коли кладуться мені на очі чарівні кришталики, я бачу крізь них срібну стежку і високу й гарну жінку на тій стежці. І я напевне знаю, що то моя мама — вона часом навіть кличе мене…

— Все зрозуміло, — сказала королева Веселості і знову позіхнула, широко розтуляючи рота. І було в неї під ту хвилю несвіже й немолоде обличчя, а очі сухі й порожні, — Так що ти хочеш від мене? Тільки не розбалакуй, вже день настає.

— Ви казали, що покажете, де мені шукати маму, — сказала мала.

Тоді королева Веселості розсміялася.

— Я таке тобі обіцяла? — спитала вона крізь сміх.

— Еге ж!

— Ну, то й гаразд, — мовила королева, — І не тільки покажу, а можу тобі її повернути, — Вона вийняла з волосся зів'ялу квітку й недбало кинула її дівчинці, — Візьми, — мовила зі сміхом, — Оце, здається, твоя мама.

Тоді скочила на рівні і заплескала в долоні.

— Дівчата! Дівчата! — закричала весело й пронизливо, — Хутчіше вставайте, чепуріться, я вам розповім таку веселу історію, що ми знову сміхом почнемо день.

У двері почали впурхувати, причісуючись на ходу, одна за одною юні й щебетливі дівчата, і королева почала зі сміхом розказувати їм про дівчинку, яка так кумедно шукає маму у величезному й широкому світі, а знайшла, зрештою, зів'ялу квітку. І дівчата чавилися з реготу, і так їм було весело, так радісно і так моторно вони прокручувалися довкруж королеви, аж їхній сміх і щебіт збудив музик: собак, котів, пацюків та кіз. І музики наладнали інструменти, вивіряючи звуки на мекіт кози, а за хвилю вони вже грали ту ж таки веселу і грайливу мелодію, що й учора. Тоді заворушився, запосміхався людський мурашник, що спав на леваді, і почав весело лаштуватись у пари, а вловивши ритм, вони пускалися танцювати. Саме тоді королева доказала свою історію й озирнулася, щоб подивитися, а де ж це та маленька із зів'ялою квіткою? Але дівчинки ніде не було, і королева вийняла із зачіски шпильки, легковажно струснула волоссям, миттю забувши й про маленьку, і про чудне її шукання. І це тим більше пора було їй зробити, бо до її двору вже почали під'їжджати одна за одною карети, а гостей вона обов'язково мала зустріти й лагідно привітати.

А дівчинка йшла тим часом порожнім полем, однією рукою тулила до себе холодну, німу й глуху ляльку Галю, а в другій тримала зів'ялу квітку. Квітка безсило похилила голівку і тихо спала, а маленька йшла і губила в траву сльози.

— Дивно мені, дивно, — шепотіли її вуста, — Дивно мені, що шукала я маму в широкому і великому світі, а знайшла тільки зів'ялу квітку. Невже це й справді ти, мамо, і невже оці прив'ялі пелюстки — твоє обличчя? Невже ці листочки — руки твої, а стебло — тіло? Я боюся, що розпадешся ти в моїх руках, мамо-квітко, і я вже ніколи тебе не знайду.

Дивилася вона на квітку із тихим жалем — захотілося їй, щоб заговорила до неї ця зів'яла красуня і щоб навчила, як їй бути і що робити. Але квітка, звісна річ, мовчала, була-бо зірвана і майже нежива, тож дівчинка й безнадію відчула.

— Неправду мені сказала королева Печалі, — прошепотіла вона сама до себе, — Не можна знайти мами в інших жінках. Мама одна, і не буває мами ні в кому чужому…

На неї повіяв сухий теплий вітер і підсушив їй сльози, роздивилася вона навколо, наче сподівалася, що хтось мудрий і великий прийде до неї і таки навчить, як їй бути і як діяти. Але поле, по якому йшла, було порожнє й німе, і не було видно на ньому навіть стежки. Тоді опустилася маленька просто на траву, поклала біля себе німу, холодну й глуху ляльку Галю й пригорнула, приголубила зів'ялу квітку.

— Квітко, не в'янь! — сказала вона, — Не покидай мене хоч ти. Адже ти — це те, що залишилося від моєї любої, гарної й доброї мами.

І їй до болю в серці захотілося знову побачити срібну стежку, і щоб світ навколо був прикрашений яскравими барвами, і щоб знову пішла до неї по тій стежці висока й гарна жінка. Вже не зіскакуватиме їй на зустріч і не гукатиме, а сидітиме, як мишка, й чекатиме. І, може, та жінка до неї дійде. Погладить її по голові й навчить, як жити і як бути, і маленька хоч на трошки пригорнеться до неї, хоч трошки надивиться на неї.

Сиділа й дивилася на велику, блискучу, купчасту Хмару, яка розросталася по небі, і її очі, здавалося, просили щось у тієї Хмари. Кликали її до себе й манили. Маленька навіть забула про німу ляльку Галю в траві і про зів'ялу квітку в руці, вона забула про цілий світ. Здалося, що все тіло її стає легке й прозоре, що трохи ще, і вона знайде дорогу на Хмару. Затремтіла від зворушення й напруги: від хмари раптом відкололася біла цятка. Летіла сюди, просто до малої, і чим ближче наближалася, тим більшала. Ось вона вже як жайворон, а ще за хвилину — як голуб. Росла і росла, і дівчинка виразно побачила білі крила. Серце затремтіло їй у грудях, а тоді шалено закалаталося, але вона боялася поворухнутися: чи тому, що спала, чи тому, що боялася злякати птаха. А птах уже ширяв над головою. Побачила мала, що це великий, білий красень, що це великий білий Лебідь. Засвистіло повітря під його крилами — Лебідь повільно спустився і майже впав біля дівчинки.

— Доброго тобі дня! — сказав він над силу, — Дай-но напитися, бо здорожився я і втомився.

Дівчинка, занепокоєно скочила. Але поблизу не було ні річки, ні криниці, ні калюжі, і вона розгублено озирнулася.

— Нічого нема, крім роси, — сказала.

— Збери росу, — мовив, надсадно дихаючи Лебідь, — Самому несила вже…

Дівчинка обережно поклала на траву біля ляльки Галі зів'ялу квітку й почала повзати на колінах, струшуючи в жменю росу. Довго вона так повзала, і терпляче чекав Лебідь — виривалося вряди-годи з його грудей перепалене повітря, і хрипко постогнував він, ніби конав.

Тоді піднесла йому дівчинка те, що зібрала, і Лебідь не випив, а висмоктав вологу.

— Звідкіля це ви летите, Лебедю, — спитала вона, — що не маєте сили й до річки дістатися?

— Звідкіля лечу? — усміхнувся гордо Лебідь, — Літав так високо, куди жодна пташка не долетить. Літав так швидко й так стрімко, що часом і Хмари досягав.

— Досягли Хмари? — захоплено вигукнула дівчинка.

— Чому дивуєшся? — звів голову Лебідь, — Глянь, яка в мене довга й гарна шия, які в мене чудові груди, а які могутні у мене крила!

— Далеко до тієї Хмари? — спитала дівчинка.

— Дуже далеко, — сказав Лебідь, — Через це і впав я притомлений, бо з далекої мандрівки повернувся. Вся сила висякла з мене. Але коли буду в силі, знову полечу…

— Лебедю! Лебедю! — прошепотіла дівчинка, — А мене ви не могли б занести на ту Хмару? Кажуть, палац там є срібний, а в ньому моя мама.