Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк. Страница 19

Більше за все я боявся чарівниць, адже вони, на відміну від мене, вміли творити дива. їх було чотири, і кожна мала свої володіння. Одна правила на Сході, друга – на Заході, третя – на Півдні і четверта – на Півночі. На щастя, на Півдні та Півночі оселилися добрі чарівниці, і я знав, що від них не доводиться чекати капостей, але чаклунки Заходу й Сходу були злющими й підступними, і, якби вони мене самого не вважали могутнім чаклуном, сильнішим, ніж вони самі, мені вже давно було б непереливки. Протягом багатьох років я жив у великому страху, тож ви можете собі уявити мою радість, коли я дізнався, що будиночок Дороті розчавив Злу Чаклунку Сходу. Коли Дороті прийшла до мене, я був готовий наплести сім мішків гречаної вовни, якби тільки вона впоралася і з другою відьмою. Але тепер, коли це сталося, я мушу із соромом зізнатися, що не здатен виконати своїх обіцянок.

– По-моєму, ви дуже погана людина, – сказала Дороті.

– Ні, моя дорогенька. Я дуже хороша людина, але дуже поганий чарівник, це точно.

– Отже, ви не зможете дати мені мозок? – запитав Страшило.

– Навіщо він вам? Ви щодня дізнаєтеся щось новеньке. Мізки є навіть у немовляти, але хіба воно розумне? Головне – це життєвий досвід, він приносить справжню мудрість, і що довше ми живемо, то розумнішими стаємо.

– Усе це, певно, так, – зітхнув Страшило, – але, якщо я не отримаю мозку, то буду дуже-дуже нещасний.

Чарівник пильно подивився на нього.

– Що ж, – зітхнув він, – з мене, звісно, не дуже путній маг і чарівник, але, якщо ви прийдете до мене завтра зранку, я наб'ю вашу голову мозком. Правда, я не зможу вас навчити ним користуватися, тут вам доведеться діяти на власний розсуд.

– Дякую, дякую! – радісно вигукнув Страшило. – Був би мозок, а користуватися ним я навчуся, не турбуйтеся!

– А як щодо моєї хоробрості? – занепокоївся Лев.

– У вас її стільки, що на кількох вистачить, я в цьому не сумніваюся ні на мить, – сказав Оз. – Потрібна лише впевненість у собі. Усі живі істоти відчувають страх у хвилини небезпеки.

Хоробрість – це вміння долати свій страх, а таке вміння у вас є.

– Так-то воно так, – промовив Лев, – але я буду дуже нещасний, якщо не отримаю від вас таку хоробрість, яка вб'є страх.

– Добре, буде для вас завтра така хоробрість, – відповів Оз.

– А як щодо мого серця? – несміливо поцікавився Залізний Лісоруб.

– Не знаю, не знаю, – промовив Оз. – По-моєму, ви даремно так хочете серце. Якби ви знали, як страждає від цього більшість людей! Повірте мені, вам дуже пощастило, що у вас немає серця.

– Ну, це з якого боку подивитися, – не погодився Залізний Лісоруб. – Особисто я не проти витримувати нещастя, щоб тільки в мене було серце.

– Добре, – сумирно погодився Оз. – Буде у вас серце. Приходьте завтра зранку. Я так довго вдаю із себе чарівника, що готовий побавитися в нього ще трошки.

– А я? – почувся голос Дороті. – Як мені потрапити додому в Канзас?

– Тут мені треба добряче пометикувати, – відповів старенький. – Дай мені, дівчинко, два-три дні на роздуми, і я спробую вигадати, як переправити тебе через пустелю. А поки що ви мої гості, й мій палац до ваших послуг. Усі ваші бажання миттю виконуватимуться. Натомість маю лише одне прохання: тримайте в таємниці, що я не чарівник, а пройдисвіт.

Друзі обіцяли зберегти цей секрет, після чого розійшлися по своїх кімнатах у гарному гуморі. Навіть Дороті сподівалася, що великий і могутній Пройдисвіт, як вона тепер про себе називала Оза, вигадає спосіб повернути її додому, а якщо це станеться, вона була готова пробачити йому все на світі.

16. Магічна майстерність великого пройдисвіта

Зранку Страшило сказав друзям: – Привітайте мене. Я йду до Оза отримати мізки. Нарешті я стану як усі люди!

– Ти мені подобався і таким, – зізналася Дороті.

– Ти добра дівчинка. Та що ти скажеш, коли почуєш чудові ідеї, народжені моїм новим мозком?

Страшило весело попрощався із друзями і, пританцьовуючи від нетерплячки, подався до тронної зали. Він постукав у двері, й Оз гукнув:

– Заходьте!

Коли Страшило зайшов, то побачив, що старигань сидить біля вікна, замислившись.

– Я прийшов по мозок, – невпевнено нагадав Страшило.

– А, сідайте, будь ласка, – запросив Оз. – Перепрошую, але мені доведеться зняти з вас голову, щоб добряче напхати її мозком.

– Давайте, давайте, – сказав Страшило. – Я не маю нічого проти, заради мозку я готовий трошки пожити і зовсім без голови.

Оз зняв зі Страшила голову й висипав із неї солому. Потім він попрямував до задньої кімнати, звідки повернувся з міркою висівок і величенькою торбою голок і шпильок. Він усе це добре перемішав, тоді набив новою сумішшю голову Страшила та додав ще соломи, щоб мозок був там, де йому належить бути. Потім приладнав голову на місце.

– Ви будете не просто розумною людиною, але навіть людиною з гострим розумом, – пообіцяв він Страшилу, – бо голова у вас напхана гострими предметами.

Страшило від душі подякував Озу за здійснення його найбільшої мрії і в чудовому настрої, гордий собою і своїми новими мізками, повернувся до друзів.

Дороті з цікавістю почала придивлятися до нього. Голова Страшила помітно побільшала від надміру мозку.

– Як ти почуваєшся? – запитала дівчинка.

– У мене зараз напад мудрості, – відповів він. – Коли я трошки звикну до нового мозку, ви не знатимете людини, мудрішої за мене в Країні Оз.

– А що це таке стирчить у тебе з голови? Невже шпильки та голки? – поцікавився Залізний Лісоруб.

– Це доказ його гострого розуму, – пояснив Лев.

– Тепер я піду до Оза по серце, – з надією повідомив Лісоруб.

Він підійшов до дверей тронної зали і постукав.

– Заходьте, – гукнув Оз, і Залізний Лісоруб зайшов зі словами:

– Я прийшов по своє серце.

– Чудово, – промовив чоловічок. – Та мені доведеться зробити у ваших грудях отвір, щоби вставити серце. Сподіваюся, ця операція вам не зашкодить.

– Не страшно, – запевнив Лісоруб, – я нічого не відчую.

Тоді Оз узяв інструменти і пробив у лівій частині грудей Лісоруба невеликий квадратний отвір. Потім він дістав із ящика красиве серце із червоного шовку, напхане тирсою.

– Правда, чудове? – запитав він.

– О, звісно! – щиро погодився Лісоруб. – Та чи добре це серце?

– Добрішого не буває, – сказав Оз, вставив серце в груди Лісоруба і залатав дірку. – Тепер у вас є серце, – мовив він, – яким могла би пишатися кожна людина. Вибачте, що прикрасив ваші груди латкою, але іншого способу вставити серце у мене не було.

– Латка – не біда! – вигукнув щасливий Лісоруб. – Ви дуже добра людина, і я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили.

– Нема за що дякувати, – скромно відповів Оз.

Лісоруб повернувся до друзів, і вони від усієї душі привітали його.

Прийшла черга Лякливого Лева. Він підійшов до дверей тронної зали й постукав.

– Заходьте, – відгукнувся Оз.

– Я по хоробрість, – нагадав Лев, коли увійшов.

– Чудово, – сказав чоловічок. – Зараз ви її отримаєте.

Оз підійшов до буфета, піднявся навшпиньки, дістав із верхньої полиці зелену квадратну пляшку, її вміст налив у гарний різьблений золотаво-зелений таріль. Він поставив посудину перед Лякливим Левом, а той підозріло обнюхав рідину.

– Пийте! – наказав Оз.

– Що це? – недовірливо запитав Лев.

– Хоробрість. Точніше, стане хоробрістю, коли ви вип'єте ці ліки. Адже хоробрість – це наша внутрішня властивість. Раджу вам випити не зволікаючи.

Лев не примусив себе просити вдруге. Він одразу ж вихлебтав рідину з тареля.

– Ну, як почуваєтесь? – поцікавився Оз.

– Я сповнений хоробрості, – відповів Лев і весело помчав до друзів, щоб поділитися своєю радістю.

Коли Оз залишився сам, він хитро посміхнувся, радіючи, як вдало викрутився зі складної ситуації, коли дав Страшилу, Залізному Лісорубу й Лякливому Левові саме те, що вони хотіли від нього отримати.