Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк. Страница 38

– Буває ж таке! – вигукнув Гарбузова Голова, витріщаючи очі на прибульця.

– Дивовижно, справді дивовижно, – буркотів собі під носа Залізний Лісоруб.

Очі Тіпа полізли на лоба, і тільки один Кінь байдуже зітхнув і відвернувся:

– Ви що, і є Жук-Шкеребертник? – поцікавився Страшило.

– Атож, шановний приятелю, – жваво підтвердив незнайомець. – Хіба ж на візитівці нема мого імені?

– Ім'я є, – сказав Страшило, – але що, скажіть на милість, означає В. 3.?

– В. 3. означає Вельми Збільшений, – гордо відповів Жук-Шкеребертник.

– Ясно, – Страшило критично оглянув прибулого. – Ви й справді вельми збільшені?

– Що за питання? – ображено відгукнувся Шкеребертник. – У мене склалося враження, ніби ви розсудливий та проникливий пан. Невже ви не помітили, що я в багато тисяч разів більший за будь-якого звичайного жука? І невже ця обставина не свідчить безсумнівно про те, що я Вельми Збільшений? Сумніватися в настільки очевидному факті – це просто неймовірно.

– Перепрошую, – засмутився Страшило. – Мій мозок, схоже, зазнав струсу під час останнього прання. Та чи не будете ви такі ласкаві пояснити, що означають літери Д. О.?

– Вони означають науковий ступінь, – пояснив Жук-Шкеребертник, зверхньо посміхаючись. – Д. О. – Дуже Освічений.

– Он воно що! – протягнув Страшило з певною полегкістю.

Тіп не міг відвести погляду від дивовижного створіння. У нього був чималий, круглий, як зазвичай буває у жуків, тулуб – досить плаский, зі спини темно-коричневий, попереду – в кремово-білу смужечку. Верхні лапки були такі ж тендітні, як нижні, а голова, що сиділа на довгій шиї, мало чим відрізнялася від людської, хіба тільки тим, що на кінчикові носа висіло щось схоже на антену або щупальце, і такі ж антени, що дуже нагадували закручені поросячі хвостики, стирчали на кінчиках вух по обидва боки голови. Очі в Жука були круглі, чорні, витрішкуваті, але загалом вираз обличчя був досить приємний.

На дивному жукові елегантно сидів темно-синій фрак із жовтою шовковою підкладкою і квіткою в петельці, біла сорочка щільно облягала його широкий тулуб, плюшеві штанці пісочного кольору на колінцях були прикрашені позолоченими пряжками, а на маленькій голівці красувався високий шовковий капелюх.

Коли Жук-Шкеребертник стояв перед здивованими мандрівниками на задніх лапках, на зріст він був не нижчий від Залізного Лісоруба. Іншу комаху настільки гігантського розміру в Країні Оз, зрозуміло, ніхто ніколи не бачив.

– Мушу зізнатися, – почав Страшило, – що ваша раптова поява вразила і мене, і моїх друзів. Будь ласка, не ображайтеся. З часом ми, певно, до вас звикнемо.

– Вибачатися не варто, – пихато відповів Жук. – Мені дуже приємно вражати інших. Як комаха, я справді незвичайний, а отже, гідний всезагального подиву і цікавості.

– Не сумніваюся, – погодився його величність.

– Якщо ви дозволите мені присісти у вашому високоповажному товаристві, – вів далі новоприбулий, – я із великим задоволенням розповім вам свою історію. Це допоможе вам глибше збагнути своєрідність моєї незвичайної, насмілюся навіть сказати – видатної особистості.

– Потіште нас, – коротко кивнув Залізний Лісоруб.

І, присівши на траві поряд із компанією мандрівників, Жук-Шкеребертник розповів їм таку історію.

13. Вельми збільшена історія

– На початку моєї правдивої оповіді я змушений чесно й відверто зізнатися, що народився я звичайним жуком-шкеребертником, – почало розповідати створіння цілком по-дружньому та щиро. – Рухався за допомогою лапок, тобто лазив у траві й між камінням, харчувався дрібними комашками і був таким життям цілком задоволений. Коли траплялися холодні ночі, я замерзав, бо, на жаль, не мав одягу; зранку теплі промені сонця повертали мене до життя. Жалюгідне існування, скажете ви, але так живуть усі звичайні жуки-шкеребертники і ще безліч інших крихітних мешканців нашої землі.

Та доля змилостивилася до мене! Одного разу я повзав поблизу сільської школи, і мою увагу привернув монотонний гул, що долинав зсередини. Мені здалося, що це галасують учні, тож я вирішив потрапити до класу й подивитися, що там відбувається. Тож я поліз уздовж тріщини між двома дошками підлоги, доки не досягнув дальнього кінця кімнати, де біля розпаленого каміну стояв учительський стіл.

Ніхто не звернув на мене уваги. А я виявив, що тепло вогню жаркіше та затишніше, і вирішив оселитися біля нього у щілині між двома цеглинами. Я влаштував собі затишне гніздечко, де й ховався багато-пребагато місяців.

Кілька днів потому я почав слухати лекції професора Всезная, без сумнівів, найвидатнішого вченого у всій Країні Оз. Жоден із його учнів не був настільки старанний і уважний, як скромний, до якогось часу нікому не відомий Жук-Шкеребертник. Завдяки цьому мені вдалося отримати такі ґрунтовні знання, що, зізнаюся, аж самому страшно. Тому на моїх візитівках зазначено – Д. О., тобто Дуже Освічений. Ще не було й немає жука, який мав би бодай десяту частину моєї вченості, це факт, і ним не можна не пишатися.

– Освіченістю пишатися не гріх, – сказав Страшило. – Тут я з тобою згоден. Я ж бо й сам славлюся ясною головою. З мозком, яким обдарував мене Чарівник Смарагдового Міста, ніхто не може позмагатися, – так мені всі друзі кажуть.

– Проте я все ж таки переконаний, – перебив його Залізний Лісоруб, – що добре серце важить більше, ніж освіченість, та навіть і мозок.

– Як на мене, – вставив свої п'ять копійок Кінь, – нема нічого важливішого, ніж міцна нога.

– А я так думаю: треба ще подивитися, що дорожче – мозок чи насіння! – раптом запально промовив Гарбузова Голова.

– Краще би ти помовчав! – прошепотів йому Тіп.

– Добре, шановний батеньку, – слухняно погодився Джек.

Жук-Шкеребертник ввічливо, навіть із повагою вислухав усі ці міркування, а потім повів далі свою історію.

– Я жив аж три роки в скромному затишному світочі освіти, – розповідав він, – невтомно всотуючи знання, якими була насичена шкільна атмосфера.

– Ти просто поет! – схвально кивнув головою Страшило.

– Та одного прекрасного дня, – вів далі Шкеребертник, – завдяки дивовижному збігові обставин моєму звичному скромному існуванню настав кінець, і я возвеличився до своїх теперішніх масштабів. Одного разу, коли я ліз над каміном, мене помітив професор, зловив і затис між великим і вказівним пальцями.

«Любі діти! – оголосив професор. – Я зловив жука-шкеребертника, дуже рідкісний та цікавий екземпляр. Чи відомо комусь із вас, що таке жук-шкеребертник?»

«Ні!» – хором закричали учні.

«Тоді, – сказав професор, – я дістану своє знамените збільшувальне скло та спроектую комаху на екран у вельми збільшеному вигляді, так, щоб ви могли ретельно вивчити особливості його будови та ознайомитися з його поведінкою і способом життя».

Тут він дістав із шафи якийсь прилад, і я, навіть не встигнувши зрозуміти, що зі мною відбувається, виявився спроектованим на екран у вельми збільшеному вигляді – саме таким я з'явився перед вами сьогодні.

Щоб краще мене розгледіти, учні заходилися витягувати шиї, ставати на табуретки, а дві дівчинки залізли навіть на підвіконня відчиненого вікна.

«Дивіться! – гучно промовив професор. – Перед нами вельми збільшений жук-шкеребертник, якого можна вважати чи не найцікавішою комахою з усіх, які тільки існують у світі».

Оскільки я був Дуже Освіченим, то чудово знав, як мусить повестися джентльмен у такій ситуації, – звівся на задні лапки, передню приклав до грудей і ввічливо вклонився. Ці мої дії стали справжньою несподіванкою – я так усіх вразив, що одна з дівчаток, які стояли на підвіконні, з вереском випала назовні, а заодно потягла за собою подружку.

Професор злякався і з криками кинувся надвір подивитися, чи не забилися бідолашні дітки. Учні подалися за ним галасливою юрмою, а я лишився у класі сам-один, до того ж Вельми Збільшений.