Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк. Страница 44

– Напевно, – кивнув Рогач. – У повітрі мені навіть краще. А то якби довелося зіткнутися в дорозі з кимось із родини, я помер би від сорому!

– Як я тебе розумію! – співчутливо похитав головою Залізний Лісоруб.

– Втім, – Рогач раптом змінив тему розмови, – якщо подивитися на вас, люб'язні господарі, – не скажеш, що бодай хтось тут зроблений майстерніше, ніж я.

– Не вір своїм очам, – повчально промовив Шкеребертник. – Візьмімо, на приклад, мене: Вельми Збільшений і до того ж іще й Дуже Освічений.

– Це ж треба, – буркнув Рогач, втім, не надто вражений.

– Мій мозок – рідкісного виду, – нібито між іншим зазначив Страшило, – це всім відомо.

– Та невже? – похитав головою Рогач.

– Ну, а в мене, хоча я сам залізний, – заявив Залізний Лісоруб, – найбільш благородне й любляче серце в світі.

– Радий чути, – ввічливо відповів Рогач і кахикнув.

– Раджу придивитися до моєї посмішки, – не відставав від решти Джек – Гарбузова Голова, – вона ані на мить не сходить із мого обличчя!

– Semper idem, – поважно промовив Шкеребертник, – що в перекладі з латини означає «завжди однаковий».

Рогач незграбно повернувся і спантеличено поглянув на нього.

– Я також у певному значенні унікальний, – і собі обізвався Кінь, щоб перебити незручну мовчанку, – тим більше, в інших речах нічим особливим не відзначаюся.

– Якщо чесно, мені дуже лестить мати таких виняткових господарів, – зізнався Рогач. – Сам я, на жаль, похвалитися нічим не можу.

– Зачекай, – підбадьорив його Страшило. – Пізнати себе – справа не з легких, тут і місяця забракне, скажу з власного досвіду. До того ж ми старші за тебе, врахуй цей факт. Але ж ми поспішаємо, – додав він, звертаючись до решти. – Займаймо свої місця – і вирушаймо!

– Куди летимо? – запитав Тіп, умощуючись на м'якому сидінні дивана й допомагаючи залізти Гарбузовій Голові.

– Повелительку південного краю звати Глінда, – пробелькотів Страшило, коли із чималими зусиллями вилазив на Машину. – Летімо до неї, попросимо поради.

– Оце так ідея! – підтримав друга Лісоруб. Він підсадив Шкеребертника, а потім закинув Коня на заднє сидіння.

– Глінду я знаю добре – вона нас не покине в біді.

– Усі готові? – запитав хлопчик.

– Готові! – за всіх відповів Залізний Лісоруб, сідаючи біля Страшила.

– Тоді, – звернувся Тіп до Рогача, – будь ласкавий, неси нас на південь і лети так, щоб не зачіпати дерева й дахи, але не надто високо, щоб у мене голова не крутилася.

– Готовий виконувати! – відповів Рогач.

Він змахнув усіма чотирма крилами і піднявся у повітря. Мандрівники щосили вчепилися в спинки й боки диванів. А Рогач розвернувся на південь і поплив у повітрі стрімко й велично.

– Який пейзаж! – глибокодумно завважив учений Шкеребертник. – Я би сказав – дуже витончено картинний!

– Знайшов час шукати картинки! – пирхнув Страшило. – Тримайся міцніше, щоб не вилетіти. Машину неабияк хитає.

– А вже скоро буде сутеніти, – сказав Тіп, споглядаючи, як сонце хилиться до крайнеба. – Певно, нам варто було дочекатися ранку. Хтозна, чи може Рогач летіти в темряві.

– Особисто я цього не знаю, – відгукнувся Рогач. – Розумієте, для мене все це нове. Раніше ноги мене носили по землі, до того ж досить швидко. А тепер усі вони наче заснули.

– Так воно і є, – кивнув Тіп. – Бо ми їх не оживляли.

– Оскільки ти мав літати, – пояснив Страшило, – а не бігати.

– Бігати ми й самі можемо, – додав Шкеребертник.

– Завдання зрозумів, – відрізав Рогач. – Старатимуся як зможу.

Якийсь час вони летіли мовчки. Раптом Гарбузова Голова закрутився на місці.

– А чи знає хтось, – запитав він стривожено, – як гарбузи переносять висоту?

– Кепсько переносять, – відповів йому Шкеребертник, – особливо якщо падають із висоти. Але в такому випадку гарбуз перестає бути гарбузом, а перетворюється на гарбузове пюре.

– Невже не можна заради друга втриматися від дотепів? Я ж просив тебе! – сердито сказав Тіп, повертаючи голову до Шкеребертника.

– Просив, просив, – погодився Жук, – і я вже стільки разів утримувався, що й не порахуєш. Та що ж поробиш, слова наче циркачі, їх просто тягне піти перевертом, шкереберть, – усе для того, щоб потішити шановну публіку.

– У таких шкеребертах нема нічого шанованого, – суворо промовив Тіп.

– Невже? – Шкеребертник щиро здивувався.

– Таке треба знати, – вів далі хлопчик. – Освічених Шкеребертників на світі, може, ще не бувало, але показна шкереберть-ученість, на жаль, стара, наче світ.

Жук присоромився і на якийсь час примовк. Коли Страшило пересідав із місця на місце, то помітив на сидінні перечницю, загублену Тіпом.

– Облиш ти її, – сказав хлопчик. – У ній нічого не лишилося, навіщо вона нам?

– А точно нема нічого? – запитав Страшило, з цікавістю розглядаючи баночку.

– Ще б пак, – знизав плечима Тіп. – Я витрусив увесь порошок.

– Але в неї, здається, два дна, – раптом виявив Страшило. – Дивіться, між внутрішнім дном і зовнішнім – проміжок на два пальці.

– Дай-но подивитися, – попросив Залізний Лісоруб, забираючи коробочку із рук приятеля.

Він обстежив її з усіх боків і голосно підтвердив:

– Так і є: дно фальшиве. Що б це мало означати?

– А не можна зазирнути всередину? – запитав Тіп, якого здолала цікавість.

– Чому ж ні? Нижнє дно відкручується, – сказав Залізний Лісоруб. – Ось тільки пальці мене сьогодні погано слухаються. Прошу, спробуй ти.

Він передав перечницю Тіпу, і той легко відкрутив дно. У заглибині знайшов три срібні пігулки та охайно складений аркуш паперу. Обережно придивившись, щоб не погубити пігулки, хлопчик побачив кілька рядків, красиво виведених червоними чорнилами.

– Прочитай уголос, – попрохав Страшило.

– «Знамениті пігулки бажань доктора Піпта. Спосіб уживання: проковтни пігулку, долічи по два до сімнадцяти і загадай бажання. Воно миттю виповниться. Прохання бути обережними! Зберігати в сухому й темному місці».

– Оце так знахідка! – вигукнув Страшило.

– Справді, знахідка цінна, – погодився Тіп. – Ці пігулки можуть нам дуже знадобитися. Цікаво, чи знала стара Момбі про те, що сховано під дном перечниці? Пам'ятаю, вона казала мені, що оживлю-вальний порошок дістався їй від Кривого Чаклуна, якого звати доктор Піпт.

– Напевно, це могутній чаклун! – вигукнув Залізний Лісоруб. – Порошок справді подіяв, а отже, і пігулкам можна вірити.

– Та ось задачка, – почухав потилицю Страшило, – як дорахувати до сімнадцяти по два? Сімнадцять – непарне число.

– Правда, – розчаровано протягнув Тіп. – Дорахувати по два до сімнадцяти просто неможливо.

– Виходить, на пігулки надії нема, – запхинькав Гарбузова Голова. – От шкода! А я саме хотів побажати, щоб моя голова вічно залишалася свіжою…

– Оце вигадав! – перебив його Страшило. – Якби ми могли використати пігулки, невже не знайшлося б важливішого бажання?

– Хіба може бути щось важливіше? – захвилювався бідолаха Джек. – Цікаво, що б ти назвав важливим, якби знав, що твій мозок може будь-коли згнити!

– Особисто я, – сказав Залізний Лісоруб, – співчуваю тобі від усієї душі. Але нічим допомогти не можу, бо, як не старайся, порахувати по два до сімнадцяти неможливо.

Тим часом на землю опустився вечір, над головами мандрівників нависли хмари. Місяць не проглядав. Рогач летів і далі, його величезне тіло-диван час від часу, невідомо чому, розхитувалося все сильніше. Жук-Шкеребертник заходився скаржитися на морську хворобу. Тіп теж зблід і засмутився. Решта друзів хитавицю переносили спокійно. Та й вони побоювалися випадково випасти за борт, а тому сиділи, міцно вчепившись у спинки диванів.

Темрява згущувалась, а Рогач усе летів. Незабаром уже було так темно, що пасажири не могли розгледіти один одного. Запала тривожна мовчанка.

Зрештою Тіп, який довго й зосереджено мовчав, завів розмову:

– Як ми дізнаємося про те, що долетіли до мети? – запитав він.

– Це буде нескоро, – відповів Лісоруб, – до палацу Глінди далеченько летіти.