Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк. Страница 9

– Я ж був подумав, що доведеться стриміти на тій тичині вічність, – зізнався Страшило друзям. – Але добросердий Лелека врятував мене від біди, тому коли я отримаю мізки, то неодмінно розшукаю його і спробую якось віддячити за його ласку.

– Та не треба, – сказав Лелека. – Мені було неважко. А тепер мушу летіти до своїх діток-лелеченят. Сподіваюся, ви потрапите до Смарагдового Міста і могутній Оз вам допоможе.

– Дякуємо! – тільки й встигла вимовити Дороті, бо Лелека вже піднявся в небо й полетів.

Мандрівники йшли лукою, слухали спів барвистих птахів і милувалися квітами. їх було дедалі більше, доки лука не перетворилася на суцільний килим із квітів. Вони були великі – білі, жовті, сині, фіолетові, – але найчастіше траплялися яскраво-червоні маки.

– Які ж вони гарні! – замилувалися Дороті й нахилилася, щоб відчути пряні пахощі маків.

– Мабуть, – відгукнувся Страшило. – От буде в мене мозок, і я, напевно, зможу краще сприймати красу.

– Якби в мене було серце, я зміг би полюбити їх усією душею, – підхопив Залізний Лісоруб.

– Мені завжди подобалися квіти, – зауважив Лев, – але настільки великих і яскравих я ще ніколи не бачив.

Поступово інші квіти зникли, й мандрівники опинилися посеред макового поля. Відомо, що коли маків дуже багато, їхній аромат здатен приспати людину або тварину, і якщо сонного не віднести вчасно в інше місце, то він може так і не прокинутися. Але Дороті цього не знала й милувалася красивими маками доти, доки не відчула, що її повіки ніби медом помащені й більш за все їй хочеться лягти поспати.

Та Залізний Лісоруб був непохитний.

– Треба мерщій вибиратися звідси на дорогу із жовтої цегли, – сказав він, і Страшило з ним цілком згодився. Вони йшли і йшли, доки в Дороті не підкосилися ноги. Очі дівчинки заплющилися, вона опустилася на траву й заснула міцним сном поміж яскраво-червоних маків.

– Що робити? – запитав Лісоруб.

– Якщо ми полишимо її тут, вона помре, – здогадався Лев. – Запах цих квітів доконає всіх нас. Я, наприклад, сам ледве розліплюю повіки, а Тото вже спить без задніх лап.

Справді, Тото згорнувся клубочком біля ніг своєї хазяйки й солодко спав. На Страшила й Залізного Лісоруба пахощі маків не діяли.

– Біжи щодуху, – звелів Леву Страшило, – доки не закінчиться макове поле. Ми понесемо Дороті, але ти надто важкий, і, якщо впадеш, ми тебе не зможемо витягнути.

Лев підхопився й велетенськими стрибками помчав полем. Незабаром його вже не було видно.

– Давай схрестимо руки, щоб вийшов стільчик, і так понесемо Дороті, – запропонував Страшило.

Вони із Залізним Лісорубом підібрали Тото, поклали його на коліна дівчинці, а потім посадили її на руки і понесли. Вони йшли та йшли, і здавалося, що килимові з маків не видно кінця-краю. Річка робила крутий вигин, і коли друзі його обійшли, то побачили Лева. Він лежав посеред маків і міцно спав. Безсилля здолало його неподалік від краю макового поля – ген уже виднілися зелені луки.

– Оце шкода! – промовив Страшило. – Може, наш Лев і був лякливий, а зате кращого друга, ніж він, не знайти. Але що поробиш, мусимо рухатися далі.

Вони віднесли Дороті чимдалі від маків і поклали біля самої води, щоб свіжий вітерець повернув її до тями, а самі вмостилися на березі й заходилися чекати, коли вона прокинеться.

9. Королева польових мишей

– Дорога із жовтої цегли десь неподалік, – сказав Страшило. – Я впізнаю ці краєвиди. Он звідтіля ми відчалили на плоту.

Залізний Лісоруб саме збирався щось відповісти, але цієї миті почув дивні звуки. Він повернув голову, яка тепер чудово рухалася на змащених суглобах-шарнірах, і побачив загадкову істоту, що наближалася до них великими стрибками. Виявилося, що це дикий кіт, який когось переслідував. Кіт притис вуха до голови, широко роззявив пащеку з гострими, наче голки, зубами. Його очі були налиті кров'ю.

Коли кіт був уже близько, Залізний Лісоруб зрозумів, що той женеться за крихітною мишкою. Хоча Лісоруб і не мав серця, він усе одно не міг допустити, щоб хижак без перешкод убив таке беззахисне малесеньке звірятко.

Залізний Лісоруб підняв сокиру й, коли кіт пробігав повз нього, метким ударом відрубав лиходію голову, яка покотилася в кущі.

Коли польова миша побачила, що їй більше нічого боятися, вона зупинилася, підійшла до Залізного Лісоруба й пропищала тонесеньким голосочком:

– Вельми вам вдячна, що ви мене врятували!

– Прошу дуже, не переймайтеся цим! – попрохав Лісоруб. – Розумієте, в мене немає серця, тому я особливо стежу за тим, щоб довкола не було ображених, навіть якщо це проста миша.

– Проста миша?! – обурено вигукнула його співрозмовниця. – Щоб ви знали, я Королева Польових Мишей!

– Вибачте, – сказав Залізний Лісоруб і низько їй поклонився.

– Порятувавши моє життя, ви здійснили не лише хоробрий вчинок, а й подвиг державної ваги, – повідомила Королева.

Тут невідомо звідки з'явилася зграя мишей і оточила друзів.

Коли піддані побачили, що їхня Королева ціла й неушкоджена, то один поперед одного запищали:

– Як ми за вас перелякалися, ваша величносте! Як добре, що вам вдалося врятуватися від цього жахливого, огидного кота! – і вони так низенько вклонилися своїй володарці, що ледве не стали на голови.

– Кота подолав цей дивний чоловік, – відповіла Королева, вказуючи на Залізного Лісоруба. – Ви повинні слухатися його й виконувати все, що він побажає.

– Слухняно скоряємося, – відгукнувся писклявий мишачий хор. А потім миші кинулися навтьоки в різні боки, бо Тото, який саме прокинувся, привітав таке зборисько мишей щасливим гавкотом і стрибнув просто поміж них. Тото обожнював ганяти мишей удома в Канзасі й не міг збагнути, чом би не зробити це зараз. Та Залізний Лісоруб устиг підхопити песика на руки й гукнув мишам:

– Повертайтеся, не бійтесь! Тото вас не зачепить!

Коли Королева Мишей почула це, вона обережно висунула голову з-за горбика й полохливо запитала:

– Ви впевнені, що він нас не поїсть?

– Я за цим простежу, – запевнив її Лісоруб. – Будь ласка, не хвилюйтесь.

Одна за одною миші повернулися. Тото більше не гавкав, хоч і намагався звільнитись від обіймів Лісоруба. Він би зі задоволенням укусив його, але знав, що Лісоруб зроблений із заліза й нічого путнього цей задум не принесе. Зрештою одна чимала миша подала голос:

– Скажіть, чим би ми могли віддячити за все, що ви зробили для нашої Королеви?

– Та ніби нічим, – розгублено пробурмотів Лісоруб. Але цієї миті Страшило вигукнув:

– Ви можете врятувати нашого друга Лякливого Лева, який заснув на маковому полі.

Річ у тім, що Страшило весь час посилено думав і бурчав, мовляв, де ж тут вигадаєш щось путяще, коли в голові замість мозку солома, – й раптом йому сяйнула чудова ідея.

Одначе Королева Мишей була не в захваті:

– Лева?! – обурилася вона. – Та він же нас усіх з'їсть!

– Не хвилюйтеся, – заспокоїв її Страшило. – Це Лякливий Лев.

– Правда? – з недовірою перепитала Королева.

– Принаймні він вважає себе боягузом, – запевнив Страшило. – Крім того, він нізащо не образить наших друзів. Якщо ви допоможете врятувати його, то запевняю, він ставитиметься до вас пречудово.

– Ну що ж, – згодилася Королева Мишей. – Доведеться здатися на віру. Та чим саме ми зможемо допомогти?

– Скажіть, ваша величносте, чи багато у вас підданих, готових виконати будь-який ваш наказ?

– Тисячі й тисячі! – була відповідь.

– Тоді нехай вони всі зберуться тут, і ще хай кожна миша прихопить із собою мотузочку.

Королева повернулася до своїх підданих, які з цікавістю прислухалися до розмови, і звеліла їм якомога швидше зібрати всіх мишей. Вони кинулися хто куди – поспішили виконувати наказ.

– А тепер, – звернувся Страшило до Залізного Лісоруба, – тобі треба нарубати ломаччя і зробити тачку.