І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4) - Рауд Эно Мартинович. Страница 8

— Ти поглянь лише, яка чудова в нього шерсть на спині! — радів голомозий. — Знов одна чудова загадка двадцятого століття.

Бородань усміхнувся.

— Та нічого тут загадкового, — припустив він. — Про нього потурбувалася природа. Але, безумовно, гідне подиву, як одна жива істота може уживатися з природою. Адже при нашому вельми суворому кліматі такий кожух украй потрібен лісовому мешканцю.

Він простяг до Муфтика руку, щоб ознайомитись ближче з його муфтою, одначе лисий застережливо скрикнув:

— Обережно! У вовчого вихованця скоріше всього і вовча вдача!

— Напевне, маєш рацію, — погодився бородатий і відсмикнув руку. — Та перш, ніж твердити про щось, маємо грунтовно дослідити.

Муфтика настільки вразило все почуте, що він деякий час взагалі не міг вимовити й слівця. А щойно почувши, що його хочуть грунтовно вивчати, відразу ж здобувся на слово.

— Пробачте, у кожного кордону є своя річ, — вихопилось у нього. Від хвилювання Муфтик переплутав слова.

— О-о! — вигукнув голомозий. — Він ще не зовсім забув людську мову!

— Зміст його речення вельми туманний, — припустив бородатий. — Але слова вимовляє на диво чітко.

Муфтик хотів говорити далі, проте не було ніякої змоги.

— Підґрунтя у нього принаймні є, — сказав голомозий. — Коли ми схочемо навчити його розмовляти, слава Богу, розпочинати з азів не доведеться, — погодився бородань. — А навчити його розмовляти конче необхідно. Людська мова — прекрасний міст, який пов’яже нас із цією дивною істотою. Екземпляра-мовця вивчати набагато легше, ніж того, хто мовчить або в крайньому випадку підвиває.

— І ніякий я не вихованець, і не екземпляр, — пощастило знову втрутитися Муфтикові. — У мене є навіть особисте авто!

Голомозий аж засвітився.

— Цілком правильні речення! — вигукнув він. — Дуже здібна дитина! Коли так вестиметься і далі, через місяців зо два зможемо вільно з ним спілкуватися!

Але бородатий не покладав особливих надій.

— Думки думками, — насупив брови. — У думках неодмінно повинен бути зміст. На жаль, я взагалі не розумію, про яке авто він каже.

— Можливо, про свою давню іграшкову машину, — припустив лисий. — Можливо, його зв’язки з людським світом ще не урвалися остаточно.

— У мене є і друзі, — Муфтик ще раз спробував внести ясність. — Півчеревичок і Мохобородько…

Лисань урвав його захопленим вигуком:

— Отакої! Півчеревичок і Мохобородько. Ну, що я казав, він же розповідає про свої іграшки! Напевне, побачивши людей, йому пригадалися ляльки. І в моїх онуків є Півчеревичок і Мохобородько, і скажу, що кращих іграшок годі й уявити. Це — крихітні гумові чоловічки, яких можна надимати. Є ще третя, але вилетіло з моєї голови його ім’я.

— Муфтик, — обізвався Муфтик.

— Правильно, — ствердив голомозий. — Авжеж, Муфтик.

Муфтик збагнув, що пояснити щось краєзнавцям просто неможливо. Вони ж бо втовкмачили собі в голову, що мають справу з дитям, яке зросло на вовчому молоці. Тож ні про що інше двійко незнайомців не хотіли й слухати і ніякі розмови, схоже, не допоможуть. Краєзнавцям кортіло відкрити щось нечуване-небачене, і вони вважали, що тепер зробили відкриття. Їм потрібен був вихованець сіроманців… Бородатий і лисань анізащо не погоджувались вважати Муфтика чимось іншим, аніж вовчим вихованцем, якого мудра природа наділила шерстяним кожухом.

— Що ж будемо робити? — запитав лисий. — Чи не спробувати відвезти цього чоловічка до міста й відшукати його рідних батьків? Але бородань мав іншу точку зору.

— Е ні. Різка зміна оточення може глибоко вразити його, — припустив він. — Повернення до людей повинно відбуватися поступово, без натиску, мудро.

Краєзнавці трохи порадились і вирішили перш за все віднести Муфтика до намету, щоб він кілька днів звикав до спілкування з людьми.

— А навіщо такий поспіх, — здивувався бородатий. — Такий екземпляр можна досліджувати не один рік!

— Невже не один рік! — скрикнув Муфтик. Із цього розпачливого вигуку бородань виснував отаке:

— Мовою він, що не кажи, володіє вельми примітивно і просто повторює слова, буцімто папуга.

— Не біда, навчиться, — кинув голомозий. — Запхнемо його зараз у рюкзак.

Краєзнавці обережно підступили до Муфтика, готові будь-якої секунди відбити його напад. А той був настільки ошелешений, що майже не чинив опору.

«Невже не один рік!» — повторив про себе кумедний чоловічок. А він-бо щойно мріяв про жадане звільнення!

ПІВЧЕРЕВИЧОК У ТЯЖКІЙ СКРУТІ

Півчеревичок почав приходити до тями, та був ще настільки затуманений, що взагалі не розумів до пуття нічого. Кості ломило. Навколо панували морок і тиша. Куди ж це він потрапив?

Йому стало страшно. Півчеревичок намагався сісти, але боляче вдарився об щось головою. Так що в голові й над нею гуло, наче гатили по жерсті. Що це значить? Раптом усе пригадалося. Муфтик… Вовки… Ну, звичайно, він, як і раніше, лежить у молочному бідоні, лише зараз посудина стоїть на місці і гуде гулом.

Небавом настала тиша, спочатку над головою, а потім і в голові. Півчеревичок сторожко прислухався. Знов анішелесь. Він обережно відхилив покришку молочного бідона і вибрався на землю. Навколо панує тиша. Трохи подалі, між дерев, видніється знайома лісова галявинка, де він зустрівся з Муфтиком. І там ніщо не насторожило Півчеревичка.

Що робити? Мимоволі його погляд прикипів до високої ялини. Угорі, у верховітті, був якийсь переплутаний клубок, начебто вороняче гніздо або щось подібне. Та Півчеревичок знав, що це ж насправді Мохобородько. Якби оце повернутися до велетенської ялини й погомоніти з ним. Спокуса була неабияка, але Півчеревичок усе-таки зумів опанувати себе. Він не мав права розтринькувати час, бо незабаром усе оповиє темрява. Сонце вже закотилося. Скоро настане ніч. І тоді не буде ніякої надії знайти Муфтика.

Таким чином, зваживши на свої можливості, Півчеревичок знову заліз у жерстяний панцир і вирушив. Його хоробрість помітно підупала. Однак іти мусив. Він сподівався, що Мохобородько не загубив його з поля зору, і ця надія слугувала йому опорою. Якщо друг супроводжує тебе хоч поглядом, прошкувати все-таки приємніше…

Невдовзі Півчеревичок дістався лісової галявинки. Мусив подолати її, сюди його спрямував Комірець, тут він зустрів і Муфтика. А що ж сталося за цей час із Комірчиком? Про нього не було чути і звуку, через це хоч-не-хоч, а довелося іти без провідника.

Той кущ, із якого попереднього разу вискочив Муфтик, закарбувався у пам’яті Півчеревичка. В тому напрямку він і попрошкував. Подолав галявинку й направився в гущавину. Поспішав далі й далі. На душі було моторошно, особливо тоді, коли погляд Мохобородька не міг більше нічого розрізняти в темряві. Одначе Півчеревичок набрався сміливості й не припиняв своєї ходи.

Де ж нині вовки? А що як вони вигулькнуть? Краще взагалі про це не думати. Всі надії пов’язую з жерстяними латами. Надійна одежа. Тут, у чагарях, од молочного бідона користь: він добре захищає від доторків дуже колючого гілля.

Несподівано Півчеревичок зупинився. Кроки! Він пильно прислухався і за мить збагнув, що лісовою стежиною ступають чотири ноги. Хода була вельми важка, і Півчеревичок виснував — так у лісі може ходити лише людина. Було чотири ноги. Отже, людей мало бути двоє.

Попрохати в них допомоги? А втім, люди є різні. Є хороші й лихі. А лиха людина, як мовиться, іншій людині — вовк. Що робити? Півчеревичкові важко було вирішити. Адже зі справжніми вовкулаками він уже мав справу… І тоді один чоловік проказав другому:

— Ми повинні добути сире м’ясо. Хто зріс поміж сіроманців, той не тамуватиме голод іншою їжею.

Для Півчеревичка ці слова мали вирішальне значення. Сире м’ясо! Який жах! Що такі люди можуть утнути? Зросли серед вовків!

Півчеревичка пойняла лихоманка. А він же хвилину-другу тому хотів їх покликати на допомогу. Яке божевілля!

— Жаль, що у нас немає рушниць, — пролунав другий голос.

— Неодмінно щось придумаємо, — відповів перший.