Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович. Страница 3

ПОДІЯ ШОСТА

Сім вихідних днів на тиждень — ось що вразило мою уяву!

В кущах цвірінчали горобці. Веселими зграйками вони час від часу спурхували з гілок, перелітаючи з дерева на дерево, на льоту їх зграйки то скупчувались, то розтягувались, неначе горобці були зв'язані між собою гумовими нитками.

Перед самим моїм носом у повітрі безтурботно літала якась мошка. Над квітниками кружляли метелики. На лавочці, де ми сиділи з Костем, бігали чорненькі мурашки. Один мурашка навіть виліз мені на коліно і пригрівся на сонечку.

«Ось у кого, певне, щодня неділя!» — подумав я, заздрісно дивлячись на горобців. Не спускаючи очей з акації, я почав, мабуть, у двісті п'ятдесятий раз порівнювати своє життя з життям горобців і дійшов дуже сумного висновку. Досить було один раз поглянути, щоб переконатися: життя птахів і всяких там комашок було безтурботним і чудовим: ніхто з них нікого не чекав, ніхто нічого не вчився, нікого нікуди не посилали, нікому не читали нотацій, нікому не давали до рук заступа… Кожен жив сам по собі і робив усе, що йому заманеться. І так усе життя! Всі дні розмальовані рожевою фарбою! Щодня свято! Сім днів на тиждень — усі неділі! А у нас з Малиніним один вихідний на сім днів, і то хіба це вихідний? Так, сама лиш назва. А добре було б пожити хоч один деньок отак, як живуть ці щасливі мурашки, або горобці, або метелики, тільки б не чути цих дієслів, що з ранку до вечора так і падають на твою нещасну голову: просинайся, одягайся, піди, принеси, однеси, купи, підмети, допоможи, вивчи! У школі теж не легше. Тільки і чуєш од Фокіної:

«Ой Баранкін, будь людиною! Не крутись, не списуй, не кажи грубощів, не запізнюйся!..» І так далі, і тому подібне…

У школі будь людиною!

На вулиці будь людиною!

Дома будь людиною!

А відпочивати коли?

І де взяти час для відпочинку? Трохи вільного часу ще, звичайно, можна викроїти, а от де знайти таке місце для відпочинку, щоб тобі геть ніхто не заважав робити все, що твоїй душі забагнеться?! І тут мені сяйнула та неймовірна думка, котру я вже давно, таємно виношував у своїй голові. А що коли взяти й спробувати її здій-сни-ти! Здійснити сьогодні ж! Зараз! Більш підходящої хвилини, може, ніколи і не буде, і більш підходящих обставин і настрою теж, може статись, ніколи не буде!.. Спочатку треба про все розповісти Костю Малиніну. А може, не треба?.. Ні, треба! Розкажу! А там хай буде, що буде!.

— Малинін! — сказав я пошепки. — Слухай мене, Малинін!.. — Од хвилювання я мало не задихнувся. — Слухай!

Звичайно, коли б мені не треба було в цей вихідний день робити уроки, а потім ще й працювати у шкільному саду, то я, може, ніколи й не поділився б з Костем своїм неймовірним, нечуваним задумом, однак двійка, що красувалася в моєму щоденнику, і заступ, що прихилився до мене своїм руків'ям, переповнили, як кажуть, чашу мого терпіння, і я вирішив діяти.

ПОДІЯ СЬОМА

Єдина в світі інструкція

Я ще раз поглянув на вікна нашої квартири, на небо, на горобців, на хвіртку, з якої от-от мав з'явитися Мишко Яковлєв, і мовив справді схвильованим голосом:

— Костю! А ти знаєш, що каже моя мама?!

— Що? — спитав Кость.

— Моя мама каже, — повідомив я, — що коли по-справжньому захотіти, то навіть кирпатий ніс може перетворитися на орлиний!

— На орлиний? — перепитав Кость Малинін і, не розуміючи, до чого я веду, втупився у стіну нашого будинку, на якій написано крейдою:

— На орлиний, — підтвердив я. — Але тільки, якщо захотіти по-справжньому.

Малинін відвів погляд од стіни і недовірливо подивився на мій ніс. Мій профіль був цілковитою протилежністю орлиному. Я був кирпатим. За словами моєї мами, я. був такий кирпатий, що через дірочки мого задертого догори носа можна було розгледіти, про що я думаю.

— То чого ж ти ходиш з таким носом, коли він може перетворитись на орлиний? — спитав Кость Малинін.

— Та я не про ніс, дурню!

— А про що? — все ще не розумів Кость.

— А про те, що, коли по-справжньому захотіти, то з людини можна перетворитись на горобця…

— Це навіщо ж нам, наприклад, перетворюватись на горобців? — спитав Кость Малинін, дивлячись на мене, як на божевільного.

— Як — навіщо? Перетворимось на горобців і хоч один вихідний проведемо по-людськи!

— А як це — по-людськи? — спитав приголомшено Малинін.

— По-людськи — значить, по-справжньому, — пояснив я. — Влаштуємо собі справжній вихідний день і відпочинемо як годиться від цієї арифметики, од Мишка Яковлєва… Від усього на світі відпочинемо. Звичайно, коли ти не стомився бути людиною, то можеш не перетворюватись — сиди й чекай Мишка…

— Я не стомився? Я навіть дуже стомився бути людиною! — сказав Кость. — Може, більше від тебе стомився!..

— Ну, от! Оце по-товариському!

І я ще з більшим захопленням почав розписувати Костю Малиніну те життя без усяких клопотів і турбот, яке, на мою думку, чекало нас, коли б нам пощастило якимось чином перетворитися на горобців.

— От здорово! — сказав Кость.

— Звичайно, здорово, — сказав я.

— Стривай! — сказав Кость. — А як же ми з тобою будемо перетворюватись? За якою системою?

— Не читав, чи що, в казках: «Вдарився об землю й перетворився Іванушка на орла сизокрилого… Вдарився ще раз об землю і перетворився…»

— Слухай, Юрко, — сказав мені Кость Малинін, — а це обов'язково вдарятися об землю?..

— Можна й не вдарятись, — сказав я, — можна й за допомогою справжнього бажання та чарівних слів…

— А де ж ми з тобою візьмемо чарівні слова? Із старої казки, чи що?

— Навіщо — з казки? Я сам придумав. Ось… — Я подав Костю зошит, зошит, якого ще ніхто не бачив на світі, окрім мене.

— «Як перетворитися з людини на горобця за системою Баранкіна. Інструкція», — прочитав Кость пошепки, з присвистом, напис на обкладинці зошита й перегорнув першу сторінку…

ПОДІЯ ВОСЬМА

«Не хочу вчитися, хочу бути птахом!..»

— «Не хочу вчитися, хочу бути птахом!..» А це що, вірші, чи що? — спитав Кость.

— Не вірші, а заклинання. В риму… — пояснив я. — У казках так завжди буває. Читав у «Сніжній королеві»? Снип-снап-снур-ре-пурре-ба-зелюрре…

— «Я певен, без турбот живе горобець! Гоця! Молодця!..» А далі не можна розібрати…

— Що не можна розібрати? — сказав я. — «Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця!..»

— До ладу виходить! — сказав Кость.

— Цілу ніч не спав, — сказав я пошепки, щоб нас з Костем хто-небудь не підслухав.

— То чого ж ми з тобою гайнуємо час? — крикнув Малинін. — Давай швидше перетворюватись, поки Мишко Яковлєв не прийшов!

— Ти якийсь дивак, Малинін! Як це швидше? Може, у нас з тобою нічого не вийде, а ти вже радієш та ще горлаєш на весь двір!

— Ну то й що?

— Як це — ну то й що? Справа таємна, можна сказати, неперевірена. Хтось підслухає — потім кепкуватимуть, коли у нас нічого не вийде.

— Ти ж сам казав, що коли є чарівні слова, та ще коли захотіти по-справжньому, то обов'язково вийде! — сказав Кость пошепки.

— Звичайно, вийде, коли захотіти по-справжньому! Але як захотіти по-справжньому? Ось у чому загадка! — прошепотів і я. — Ти, Костю, чого-небудь хотів у житті по-справжньому?

— Не знаю, — тихо відповів Кость.

— Ну от! А кажеш — швидше! Це тобі не двійку на трійку перетворювати. Тут, брат, треба двох людей перетворити на горобців. От яка задача!

— А навіщо на горобців? На метеликів, я гадаю, легше.

— Навіщо ж на метеликів? Метелики — комахи, а горобці — як-не-як птахи! На минулому уроці ми якраз проходили горобців. Ти в цей час, правда, якусь веселу книжку читав.