Незнайко на Місяці - Носов Николай Николаевич. Страница 32

Помітивши, що натовп навколо збільшується з кожною хвилиною, Мига підморгнув оком Жуліо та Козликові, схопив Незнайка за руку й потяг до входу в готель. Місячні коротульки, що зібралися біля входу, кричали «ура», плескали в долоні й привітно всміхалися Незнайкові. Всі тяглися до нього руками. Кожному хотілося помацати його скафандр. Позаду Незнайка ішов здоровий поліцейський і лупцював гумовим кийком по руках кожного, хто намагався доторкнутися до Незнайка.

Нарешті Незнайко і його супутники продерлися крізь натовп і опинилися у вестибюлі готелю. Перше, що вони побачили, була величезна телевізійна камера на коліщатках, керована оператором. Товстий, схований у чорній гумовій трубці електричний провід тягнувся від телекамери по підлозі і зникав у глибині коридора. Назустріч нашим подорожнім уже біг товстенький, кругленький коротулька в акуратному голубому костюмі і білій краватці.

Це був хазяїн готелю пан Хапс. Низенько вклонившись прибулим і потиснувши їм руки, він повів їх по довгому коридору, щоб показати призначений для них номер. Телевізійна камера невідступно рухалась попереду, не зводячи з мандрівників свого круглого скляного ока, з чого можна було зробити висновок, що місячні телеглядачі бачили на своїх екранах не лише прибуття Незнайка до готелю, але й вселення його в номер.

Зупинившись біля широко відчинених дверей у кінці коридора, пан Хапс уклонився і сказав:

— Прошу, заходьте, це ваш номер. Прямо перед вами велика приймальня, ліворуч їдальня і маленька приймальня, праворуч вітальня і кабінет, за ним спальня, поряд з якою ванна. Сподіваюся, тут вам буде зручно.

Незнайко ввійшов у приймальню, і йому здалося, ніби він потрапив не в звичайний номер готелю, а в ательє телевізійної студії. Посеред кімнати стирчала ще одна телекамера на коліщатках, по кутках, неначе якісь головаті, тонконогі чудовиська, стояли чотири прожектори, що заливали все довкола яскравим, сліпучим світлом. По всій кімнаті тяглися товсті електричні проводи. На підлозі розмістилися трансформатори, реостати, схожі на залізні решітчасті ящики, пофарбовані чорною емалевою фарбою.

Навколо всіх цих приладів метушилися працівники телестудії і кіностудії. Один з них тримав у руках мікрофон, постукував по ньому напівзігнутим пальцем і гугняво твердив:

— Один, два, три, чотири! Один, два, три, чотири! Як чути? Як чути?

Побачивши Незнайка, який зайшов у номер, він перестав стукати по мікрофону й урочисто заговорив: — Ось він зайшов, шановні телеглядачі! Ви бачите його одягнутим у космічний скафандр, виготовлений з металу і якогось невідомого на нашій планеті пластичного матеріалу. На голові у нього металевий шолом із склом, крізь яке він чудово бачить. Як ви можете впевнитися самі, пан прибулець з космосу з'явився у супроводі кількох осіб, серед яких ви бачите власника готелю, всіма нами шанованого і дуже симпатичного пана Хапса. Готель пана Хапса — це першокласний заклад: першокласні номери з усіма вигодами, першокласний ресторан з першокласним фонтаном, першокласний майданчик для танців з плавальним басейном. Цілу ніч грає першокласний оркестр. Тут ви можете першокласно відпочити, першокласно попоїсти й першокласно провести час у першокласному товаристві. Тут є першокласні номери на різні ціни…

Поки співробітник телестудії розхвалював на всі способи готель пана Хапса, до Незнайка підійшов якийсь коротулька в білому халаті, з невеличким шкіряним саквояжем у руках.

— Мене звати лікар Шприц, — сказав він. — Гадаю, що наш дорогий прибулець з космосу потребує медичної допомоги, яку я готовий надати одразу ж, притому зовсім безплатно. Далеко не зайвим було б зараз провести хоча б поверховий медичний огляд. У першу чергу треба дослідити серцеву діяльність.

Лікар Шприц витяг з кишені чорну дерев'яну трубочку, приставив Незнайкові до грудей і припав до неї вухом.

— Удари серця прекрасно прослуховуються крізь скафандр, — сказав він. Ритм серця трохи прискорений, що пояснюється збудженням від зустрічі і тієї уваги, яку виявили космонавтові жителі нашого міста.

Кажучи це, лікар Шприц вирвав з рук працівника телестудії мікрофон і приставив його до дерев'яної трубочки, яку й далі притискав до грудей Незнайка.

— Шановні глядачі! — мовив він. — Пані й панове! З вами говорить лікар Шприц. Ви чуєте глухі удари: тук! тук! тук! Це б'ється серце космонавта, який прибув на нашу планету. Увага, увага! Говорить лікар Шприц. Моя адреса: Холерна вулиця, будинок п'ятнадцять. Прийом хворих щоденно з дев'ятої ранку до шостої вечора. Допомога вдома. Виклики по телефону. Прийом у нічні години оплачується в подвійному розмірі. Ви чуєте удари космічного серця. Є зуболікарський кабінет. Видалення, лікування і пломбування зубів. Плата помірна. Холерна, будинок п'ятнадцять. Ви чуєте удари серця…

Тим часом кімнату заповнювали нові відвідувачі: кореспонденти й кореспондентки різних газет і журналів. Вони щільним кільцем оточили Мигу, Жуліо й Козлика, засипаючи з усіх боків питаннями. Жуліо, в якого язик розв'язувався добре тільки тоді, коли мова заходила про різнокаліберні товари, старався відмовчуватись. Козлик теж не поспішав з відповідями. Тож на всі запитання відповідав Мига, і треба сказати, робив це дуже винахідливо, тобто, коли можна було, відповідав на запитання прямо, коли не знав, що сказати, — ухилявся від прямої відповіді, але ні разу не сказав «не знаю». Так, на запитання одного з кореспондентів, скільки часу космонавт пробуде в їхньому місті, Мига відповів:

— Скільки треба буде.

На запитання, чи відвідає він інші міста, сказав:

— Відвідає, якщо захоче.

На запитання, чи не має космонавт наміру закупити в їхньому місті якісь товари, відповів:

— Це залежатиме від того, які товари ми зможемо йому запропонувати.

Цікавих було стільки, що бідолашний Мига почав втрачати терпець і вже ледве стримувався, щоб не наговорити кому-небудь грубощів.

Зрештою запитання почала задавати кореспондентка журналу «Домашнє і декоративне собаківництво».

— Я представниця журналу «Домашнє і декоративне собаківництво», — з гідністю заговорила вона. — Прошу вас відповісти на запитання, яке, безумовно, може зацікавити наших читачок: чи є домашнє і декоративне собаківництво на тій планеті, звідки прибув наш шановний космічний мандрівник?

— Безперечно, є, — підтвердив Мига.

— Які породи декоративних собак там найбільше розповсюджені?

— Різні, мадам.

— Які породи мають перевагу?

— Перевагу мають найкращі і найменш кусючі, — відповів Мига, всіляко стараючись зберегти на обличчі приємну усмішку. У приймальні тим часом з'явилася представниця однієї з рекламних фірм. На ній була вузенька, яскраво-зелена сукня, на голові такий самий яскраво-зелений модний берет, з-під якого вибивались у всі боки косми. Видно було, що, поки вона пробиралась крізь натовп вулиці, зачіска її зазнала значних змін. Обличчя у неї було суворе і рішуче, з рівним, гострим, трохи червонястим носом і крихітними сірими очками, в яких світилась упертість. У руках вона тримала кілька фанерних плакатів, закріплених на палицях, на грудях висів невеличкий фотографічний апарат у шкіряному футлярі. Підбігши до Незнайка, вона сунула йому в руки плакат, на якому було написано:

Відскочивши кроків на два-три назад, вона спрямувала на Незнайка фотографічний апарат і зробила знімок. Побачивши це, Мига зовсім втратив витримку. Він підскочив до Незнайка, вирвав у нього з рук плакат і люто шпурнув його на підлогу, після чого підскочив до представниці рекламної фірми і штурхнув її ногою. Представниця, однак, не захотіла лишатися в боргу і в свою чергу дала йому стусана, вдарила по голові плакатом та ще й на довершення всього плюнула йому на рукав піджака.

Діставши такого відкоша, Мига затрясся від обурення.

— Геть звідсіля! — загорлав він, шаленіючи. — Заберіть її, або я за себе не відповідаю! Геть усі звідси! Припиніть телевізійну передачу зараз же! Ви повинні підписати з нами контракт і заплатити гроші. Ми не зобов’язані показувати вам космонавта безплатно!