Пригоди журавлика - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 17
— Та! Все одно ви, тьотю, не допоможете. Все одно ви того не знаєте.
— Що?! — обурено махнула своїм довгим хвостом сорока. — Та ти знаєш, хто я така?! Та я ж сорока-білобока Скрекекулія! Я ж усюди літаю і все на світі знаю!
«Може, й справді Скрекекулія допоможе», — подумав журавлик і сказав:
— Та от треба мені дядечка Бугая, але кажуть, що побачити його дуже важко, майже неможливо. — Летімо зі мною! Я тобі його покажу.
— Я ще не вмію літати, — зітхнув журавлик. — Я поки що тільки бігаю.
— Не біда! Я полечу, а ти за мною побіжиш.
— Ну, гаразд, — погодився журавлик.
Сорока Скрекекулія знялася й полетіла. А журавлик побіг за нею.
От він уже й болото проминув. Біжить повз переліски, гайки. Бачить — на лузі корови пасуться. А осторонь за кільце в носі ланцюговою припиначкою до кілка колгоспний бугай Чемпіон прив'язаний.
Скрекекулія хвостом у його бік махнула й каже:
— Ось тобі твій дядечко Бугай. На тому й здоровий бувай! І ніколи не кажи, що я чогось не знаю. Скрекекулія усе знає, що є і чого немає.
І сорока, дуже задоволена собою, полетіла геть.
Підійшов журавлик до рогатого чудовиська з кільцем у носі і питає чемно:
— Дядю! Скажіть, будь ласка, ви — Бугай?
Чудовисько, голови не повертаючи, одним оком на журавлика згори глянуло.
— Му! — каже. — Бугай!
— Тоді у мене до вас велике прохання. Скажіть, будь ласка, де кваквартира професора Жабурнна Жабуриновича Кваквакума… Він мені дуже потрібен.
— Що? Якого професора? Не знаю ніякого професора. Чо-мму я мму-ушу його знати?
— Ну як же! Кажуть, коли ви вночі літаєте над болотом, то бачите, як світиться віконечко у кваквартирі професора Кваквакума.
— Що-о?! Я — літаю?! Сммієшся з мм-ене?! Що я, птиця, щоб літати! Я корова, тільки чоловічого роду. Де ти бачив, щоб корови літали! Ану забирайся звідси, бо дмму-у-хну на тебе і полетиш. Мму! — і дядечко Бугай зробив такі страшні очі, що журавликові ноги самі понесли його геть.
«Хто ж це мене обдурив — очеретянка чи Скрекекулія? — думав він, біжучи назад до болота. — Справді, не може цей дядечко Бугай літати. Щось тут наплутано. Невже я й справді народився на світ, щоб завдавати всім лише неприємності…»
Пробігаючи повз вільшаний гайок, журавлик спинився. Увагу його привернула весела пісенька, що линула звідтіля:
Журавлик підійшов ближче і побачив на вільшині маленьку зелено-жовту пташку з чорними крильцями і чорною шапочкою на голові.
— Здрастуйте! — сказав журавлик. — Як ви гарно співаєте. Хто ви?
— Чижик. Ціві-Тівік. А ви хто?
— А я журавлик. Без імені ще. Бо лише кілька днів як народився і ще не встиг нічого зробити. А в нас на болоті ім'я дається тільки після того, як щось путяще зробиш. Але… я не знаю, чи взагалі буде в мене ім'я, — зітхнув журавлик.
— Чому?
— Бо я якийсь ненормальний журавлик. Не такий, як усі. Нормальні журавлі повинні журитися, а мені весь час сміятися, жартувати хочеться.
— Так це ж дуже добре, але щось по вас не видно, щоб ви були веселий.
— Неприємність у мене. Шукаю професора Кваквакума, щоб перевибачитися перед ним, і не можу знайти. Очеретянка сказала, що дядечко Бугай знає, де він живе, а дядечко Бугай намукав на мене в лузі. Не знаю тепер, що й робити.
— Стривайте! Так ви, мабуть, не до того дядечка Бугая звернулись.
— А є ще один дядечко Бугай?
— Авжеж. Болотяний птах. Я його знаю. Можу познайомити.
— Ой! Я буду вам дуже вдячний.
І Ціві-Тівік полетів, а журавлик побіг за ним до болота.
Заглибилися вони у найгустіші очерети.
Сів Ціві-Тівік на очеретину і каже:
— Здрастуйте!
Озирається журавлик навсібіч — нікого не бачить.
І раптом жмутик очеретин ворухнувся і перетворився на довгоносого, довгошийого птаха, який, виявляється, стояв, піднявши голову і витягнувши шию так, що був зовсім непомітний серед очерету.
— Бу! Бу! Трумб! — густим басом сказав птах. — Привіт!
— Дядечко Бугай, познайомтеся, будь ласка. Це журавлик. У нього до вас справа.
— Привіт! — кивнув головою птах. — Слухаю.
— Мені потрібен професор Кваквакум. Кажуть, ви знаєте, де його кваквартира, — сказав журавлик.
— А для чого він тобі?
— Перевибачитись.
— Перевибачитись? За що?
— За те, що я журавлик, а не хочу журитися.
— Тю! Дурниця якась! Ні! У такій справі я допомагати не бу-бу-ду. Ви мене не бачили, я вас не бачив. Трумб! — і дядечко Бугай зник, знову перетворився на жмуток очерету.
— Ходімо звідси! — сказав Ціві-Тівік. — Я його знаю. Раз він не хоче, його не переконаєш.
— А що ж робити?… Кажуть, того, хто прогнівить професора Кваквакума, чекають самі невдачі і неприємності.
— Нічого. У житті головне мати справжнього друга. І тоді байдужі будь-які невдачі і будь-які неприємності. Мій тато казав: «Нерозділена з другом радість — піврадості, а розділене з другом горе — півгоря». У тебе друзі є?
— Я ще маленький. Кілька днів як народився.
— То давай з тобою дружити. І називати один одного на «ти». Я теж не люблю журитися, а люблю сміятися і співати пісні. Давай?
— Давай! — зрадів журавлик.
— Я багато пісень знаю. І тебе навчу. Хочеш?
— Авжеж, — сказав журавлик. — Молодець ти, Ціві-Тівік. З тобою про всі неприємності забуваєш. Шкода, що мені треба додому. Я б з тобою не розлучався. Але батьки там хвилюються. Ти не дивись, що я набагато більший за тебе. Я ще маленький. Кілька днів як народився.
— Біжи додому, — сказав чижик і заспівав:
— Прибіжу! Обов'язково!
Чижик полетів до себе у вільшаний гайок, а журавлик побіг додому, де його вже виглядали тато з мамою.
— Де це ти, синку, забарився?
— Та ото шукаю ж професора Кваквакума, щоб вибачитися.
Тато розчулено подивився на маму, мама розчулено подивилася на тата:
— Не мучся, синку. Не треба. Коли зустрінеш, тоді й вибачишся. Головне, щоб у душі ти не відчував погорди.
Журавлику одразу стало легко й весело. І тато й мама не лаються, і друга він знайшов!.. Як усе добре склалося!
Як добре, прокинувшись уранці, знати, що десь на тебе чекає вірний веселий друг!
Нашвидку поснідавши, журавлик сказав:
— Мамо, тату, я піду гуляти. Можна?
— Біжи, синку, тільки не заблукай.
І журавлик побіг до вільшаного гайка.
Гайок зустрів його незвичайною тишею. Тільки ледь чутно шепотілося на деревах листя.
— Агов, Ціві-Тівік, де ти? — гукнув журавлик.
Ніхто не відповів йому.
— Агов, Ціві-Тівік, де ти? — гукнув журавлик.
І знову тиша у відповідь.
Журавлик побіг між дерев, вигукуючи: «Агов! Агов!»
«Невже обдурив мене чижик? — у розпачі думав він. — Не може бути. Ціві-Тівік такий щирий і веселий. Не може бути!»
І раптом він почув згори: