Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав. Страница 22

Потім Фольпрехт зарепетував, ніби хотів, щоб його почули аж у сусідньому місті:

— Якщо не маєш для свого баса порядної підставки, чого ж сіпаєш його на всі боки, так що він лізе людям під ноги?

І жінка його, пані радникова, додала жару: мовляв, іще трохи — і вона теж би впала.

А Калвас лагідно відповів:

— Та ж мій контрабас не залізом підбитий. І підлога тут гладенька, мов ковзанка.

Фольпрехт озирнувся навкруги, чи всі погоджуються з ним як із міським радником, і знову напався на музику:

— Треба було занести до коваля, щоб підбив! За те, що ти не заніс контрабаса до коваля, матимеш одного радницького ляпаса.

І він підняв здорову, мов лопата, долоню.

— А от і ні! — промовив з порога Румцайс.

Фольпрехт знову озирнувся на всіх і вигукнув:

— Відколи це в Їчині розбійник наказує міському радникові?

А Румцайс спокійнісінько повів далі:

— Ти, Фольпрехте, хочеш сваритись, а люди прийшли сюди танцювати.

Мовивши це, притупнув Румцайс підбором, щоб музика заграла, і розкрутив пані радникову так, що вона влетіла простісінько в обійми своєму Фольпрехтові.

Музика грала, і всі танцювали. Коли для контрабаса випала хвилина перепочинку, Калвас гукнув:

— Спасибі тобі, Румцайсе, що захистив мене від радницького ляпаса. Я тобі віддячу.

Румцайс помахав усім рукою, торкнувся пальцями капелюха із соснової кори і вийшов з корчми. Треба було глянути, що робиться в інших кінцях Їчина.

Минуло сім днів, і настав той вечір, коли русалки з усіх трьох лісових угідь мали завести великий танок.

Ціпісек уже заснув на ліжку, вистеленому смерековим гіллям. Манка вже двічі позіхнула у краєчок сорочки. Тільки Румцайс сидів і наче й не думав роззуватись.

— А чого ти не лягаєш? — спитала Манка.

— Та якось дивно в носі у мене свербить; мабуть, у нашому лісі щось має приключитися, — мовив Румцайс.

Манка позіхнула втретє і збила свою подушку з фазанячого пір'я.

— А що б воно могло приключитися, Румцайсе?

— От почекаю, поки зійде повний місяць, та й ляжу, — вирішив Румцайс.

Вийшов він із печери і глянув на всі боки. Місяць іще спочивав поміж горами, мов у колисці, і Румцайс чекав, поки він стане круглий, як млинове коло.

У цю мить і почув він голоси русалок. Долинали вони від верхньої просіки.

— На що сподівався, того й дочекався, — сказав Румцайс сам собі і швидко рушив у той бік.

На просіці зібралися русалки з усіх трьох лісових ділянок; жодна з них навіть оком не блимнула на Румцайса. Всі вони стояли навколо молодого дубка і вигукували:

— Вставай! Вставай!

Під дубком лежав вечірній вітер. Був він стомлений і нетвердий в ногах, бо занадто довго кружляв серед маку, ромену та інших солодких квітів.

— Вставай і грай нам! — кричали русалки.

А вітер лежав собі і всміхався, ніби не тямив, що йому кажуть. Ніби не розумів, що нема більш нікого, хто б заграв русалкам на кінчиках осикових листків музику до великого танку.

Подивився Румцайс на це і подумав: «Кепські справи».

Адже коли тихі джерельні русалки не натанцюються досхочу, буває біда з водою. Русалки можуть навмисне розгнівати воду в джерелах, і та потече таємними стежками в річки. І тоді буде повідь.

— Кепські справи, — промовив Румцайс і притьмом побіг до Їчина, і не дорогою, а навпростець.

У ту пору Калвас відсипався після трьох балів, де грав три дні. Румцайс затарабанив йому кулаком у вікно:

— Вставай, Калвасе!

— Що? Що таке?! — кинувся музика.

— Настав час віддячити мені за службу. Бери контрабас і гайда на бал.

Сонний Калвас спершу ледве дибуляв зі своїм контрабасом. Але потім пішов швидше. Коли ж були вони біля першого потоку, Калвас спинився й запитав:

— А куди ми йдемо? Адже по той бік нема жодної корчми.

— Заграєш русалкам, — сказав Румцайс.

Калвас поклав свій інструмент на берег.

— Ні, ні! Русалки мене зачарують!

Місяць плив у небі круглий, як млинове коло. А вода у потоці тільки ледь-ледь не вибігала з берегів на луг.

— Якщо пообіцяв, то мусиш зробити, — відповів Румцайс.

Він легенько підштовхнув плечем контрабас, а потім — Калваса. І поплив музика водою на своєму інструменті, наче на пароплаві, до русалок.

Коли Румцайс прийшов туди на хвильку пізніше за контрабаса, Калвас уже грав русалкам. Русалки витанцьовували у колі, такому ж круглому, як і місяць. І під гучну, як грім, музику контрабаса так завзято притупували ніжками, що було чутно аж у Їчині.

6. Як Румцайс вирвав у замку троянду

Якось порався Румцайс на узліссі. Коли раптом почув: Манка зітхнула в печері. Румцайс швиденько подався додому і, прийшовши, спитав:

— Чого це ти, Манічко?

— Згадалися мені троянди, — промовила Манка. — Вже, мабуть, три роки, як я не бачила жодної троянди.

Почув те Ціпісек і побіг прожогом на межу під Ржаголецький ліс. Там ріс кущ шипшини, увесь всипаний квітами. Ціпісек зламав одну квіточку і помчав назад до печери.

Манка тішилася запашною квіткою, а Румцайс радів, що має розумного сина.

Після обіду проходив Румцайс тією межею, де ріс кущ шипшини, і раптом почув — хтось плаче так, що аж за серце бере. Глянув Румцайс і бачить: сидить під кущем гарнесенька шипшинова мавка, і слізки в неї сиплються рясно-рясно, як роса.

Румцайс затамував свій могутній подих, щоб не здмухнути мавочку, і тихенько спитав:

— Чого ти плачеш?

Мавка вчепилась за гілочку, бо від Румцайса все ж таки добре дмухнуло.

— Як же мені не плакати? — промовила вона. — Я віяла золотий пилок за кущем, а хтось взяв і забрав у мене одну квітку!

— Це наш Ціпісек, — сказав Румцайс. — Він брав на добро — все одно, що я сам узяв би. Я тобі за ту квіточку чимось віддячу.

Мавка перестала плакати тільки на хвилину, щоб сказати:

— Навіть якщо ти мені віддаси іншу квітку, це буде не та, яку забрав Ціпісек.

Румцайс подумав і погодився з нею. Потім ляснув долонею об штани:

— А що, як я принесу тобі замість шипшини троянду?

— Я навіть не знаю, яка вона є, — знизала плічками шипшинова мавка.

— Із садка пана князя, — сказав Румцайс. — Я принесу тобі троянду, яку нюхає сама їчинська княгиня.

Мавка лишилася чекати біля куща, а Румцайс мерщій подався до Їчина. По дорозі зупинився біля печери і сказав:

— Ти, Манко, втішайся собі квіткою. А ти, Ціпісеку, допоможеш мені в одному ділі.

На той час звеліла їчинська княгиня двом покоївкам одчинити вікно в парадній світлиці. До вікна княгиня приставила два золотих кріселка і сказала панові князю:

— Сідаймо і будемо нюхати, як у садку пахтить моя найдорогоцінніша троянда.

Князь сів поряд з княгинею і зітхнув по-французькому:

— Сільвупле… [18]

Трояндовий кущ ріс на зеленому моріжку. Квіти всипали його рясно-рясно. І був той кущ родом з Іспанії.

— Ах, ці троянди — із самої Іспанії! — захоплено сказала княгиня і нюхнула так, що в носі у неї наче засвистіла дудочка.

— Аж з Іспанії! — промовив князь і потяг носом повітря, аж захурчало.

Отак сиділи вони й насолоджувалися пахощами.

А Румцайс і Ціпісек уже були за замковою огорожею. Румцайс мізинцем вибив із муру камінь, перебігли вони по газону і сховалися за трояндовим кущем. Троянди пахли так, що аж голова йшла обертом. Румцайс зірвав одну квітку і сховав її за пазухою куртки.

Але в цю мить княгиня підштовхнула ліктем пана князя.

— Мон шер, троянди стали слабше пахнути.

Пан князь притулив до очей лорнет.

— Це й не диво, — мовив він, — адже внизу стоїть отой Румцайс.

Тут і Румцайс помітив, що пан князь спіймав його у скельце. Узяв він Ціпісека за руку і намірився назад, до пробитого муру, але зачепився своєю курткою із кордовської шкіри за трояндові колючки. Почав випручуватися — то й зовсім застряг.